Читати книгу - "Засвідчення"

тепер усе завалив. Тоді вона б запротестувала, сказала б: «Це було не озеро. Це був океан», і вся решта сама собою поллялася б.

Але нічого цього не сталося. Він узагалі не отримав жодної усмішки. Натомість біологиня замкнулася в собі, і навіть її погляд спрямувався в якусь далечінь — може, на маяк, — і з цієї безпечної відстані вона подивилася на Керманича.

— Я вчора заплуталася, — сказала вона. — Це було не в Нуль-зоні. Ці спогади в мене про те, як я, коли мені було п’ять років, мало не потонула в громадському фонтані. Ударилася головою. Накладали шви. Не знаю чому, але це фрагментами стало спливати, коли ви спитали.

Він ледь не зааплодував. Мало не підвівся та не вручив їй особову справу.

Учора ввечері вона сиділа у своїй кімнаті, ледве не божеволіючи від браку стимулів, і передбачала це питання. Не лише передбачала. Жар-птаха вирішила зробити з нього, завдяки Керманичеві, кашу. Видати менше особистих деталей, щоб приховати важливіші. Прикрий випадок із фонтаном був добре задокументованою частиною її особової справи, бо постраждалу довелося везти до лікарні, щоб накласти шви. Це може бути доказом того, що вона дещо пам’ятає про своє дитинство, але нічого більше.

Йому здавалося, що, можливо, він не має права допитувати її про спогади. Можливо, як і ніхто. Але він відкинув цю думку, як астронавт, що відштовхується від космічної капсули. Де він опиниться врешті-решт, нікому не відомо.

— Я не вірю вам, — невиразно сказав він.

— Мені все одно, — озвалася вона, відкидаючись на спинку стільця. — Коли я вийду звідси?

— О, ви ж знаєте цю підготовку… пожертвуйте собою задля команди, — сказав він, уживши кліше, щоб оминути її питання, намагаючись, щоб його відповідь звучала як у невігласа або як у тупня. Певна стратегія покарання самого себе за те, що зіграв матч не на «відмінно». — Ви підписали угоду; ви знали, що інструктаж займе певний час. А ще ви знали, що можете повернутися хворою на рак чи взагалі не повернутися.

— У мене немає комп’ютера, — сказала вона. — У мене немає книг, які я просила. Мене тримають у тюремній камері, де тільки високо в стіні крихітне віконце. У ньому видно тільки небо. Я щаслива, якщо вряди-годи бачу яструба, який там кружляє.

— Це кімната, а не камера. — І те, й те.

— Я не можу звідти вийти — значить, це камера. Дайте мені хоча б книг.

Але він не міг дати їй книг, яких вона хотіла — хотіла, утративши пам’ять. Доки не дізнається більше про причину, чому допитувана утратила пам’ять. Також вона просила різні матеріали про мімікрію і маскування — за іншої нагоди треба буде в неї про це запитати.

— Чи означає це щось для вас? — спитав він, відволікаючи її увагу, штовхаючи до неї через стіл горщик із рослиномишею.

Вона випростувалася на стільці, здаючись не тільки вищою, а й ширшою, значнішою, нахиляючись до нього.

— Рослина і дохла миша? Це знак, що ви дасте мені мої гребані книжки і комп.

Можливо, це не веселощі зробили її сьогодні такою. Можливо, це почуття безглуздості?

— Я не можу.

— Тоді ви знаєте, що можете зробити зі своєю рослиною та мишею.

— Тоді гаразд.

Її презирливий сміх наздогнав його у коридорі. У неї милий сміх, навіть коли вона використовує його як зброю проти нього.

7. ЗАБОБОН

А ще за двадцять хвилин Керманич примудрився втиснути Вітбі, Ґрейс і штатного лінгвіста Джесіку Сью до тісної комірчини перед відкритою ним частиною муру з написаними там від руки словесами. Керманич не дав собі труду пересунути книги чи більшу частину цього огрому. Йому хотілося, щоб вони сиділи у тісняві, скупчено — згуртуймося-но у цій телефонній будці, притискаючись коліньми. Порипування фабричної тканини, дихання ротом, рипіння взуття, неочікувані запахи — усе збільшується. Він думав про це як про об’єднувальний зв’язок. Мабуть.

Тільки заступниця директора отримала стілець стандартного розміру. Відтак, вона могла мати ілюзію про свою відповідальність і значущість, або, скорше, він сподівався, що зможе уникнути її подальших скарг на його дріб’язковість і скнарість. Він уже проігнорував слова Ґрейс: «Я така вдячна, що це якраз за розкладом», — що означало: вона знає про зміну часу допитування біологині. Вона тримала Керманича в очікуванні, перекидаючись жартами з кимсь у коридорі, що той сприйняв як мікровідплату.

Вони притулилися до найменшого на світі ділового столика-стільця, де Керманич розмістив горщик із рослиною та мишею. На все свій час і місце, хоча мобільний телефон директорки не буде частиною обговорення — Ґрейс його вже вхопила.

— Що це таке, — спитав він, указуючи на стіну зі словами, — у моєму кабінеті?

Досі не зовсім готовий поступитися невисловленому моменту, що випромінювався від Ґрейс як силове поле: це ж був і колишній кабінет директорки.

«Це» передбачало не тільки слова на мурі, але й приблизну, грубу мапу Нуль-зони, намальовану під словесами, де зеленим, червоним і чорним позначено звичайні орієнтири: маяк, топографічну аномалію, базовий табір… а також далі, упродовж узбережжя, острів. По краях кульковою ручкою написано кілька окремих слів — незрозумілих — і також два доволі складні для розуміння знаки, скісні риски, приблизно на півфута над головою Керманича, з датами, розділеними приблизно трьома роками. Одна червона. Одна зелена. І там — також ініціали директорки. От ніби директорка перевіряла свій зріст? З усіх дивовиж на стіні це здавалося найдивнішим.

— Я думала, ви прочитали всі особові справи, — відповіла Ґрейс.

В особових справах нічого не було сказано про двері, які заслуговували б на цей своєрідний текст, але Керманич не став сперечатися. Він знав, що навряд чи розкрив щось їм незнане.

— Помилуйте мене.

— Це написала директорка, — сказала Ґрейс. — Ці слова знайшли на стінах тунелю.

Керманичу знадобився певний час, щоб перетравити цю інформацію.

— Але чому ви лишили їх там?

На якусь напружену мить ці слова поєдналися із сопухом прогірклого меду, через що Керманич почувся просто фізично хворим.

— Пам’ятник, — швидко промовив Вітбі, начебто просячи прощення за заступницю директора. — Здавалося таким нешанобливим — стирати їх. — Керманич помітив, що Вітбі все одно якось дивно глипав на мишу.

— Це не пам’ятник, — сказала Ґрейс. — Це не пам’ятник, бо директорка не вмерла. Я не вірю, що вона вмерла. — Вона вимовила це тихо, але впевнено, змусивши знітитися Вітбі та Сью, от ніби Ґрейс поділилася з ними думкою про те, що її печалило. Але ретельне регулювання Керманичем термостату призвело до того, що всі пітніли та крутилися на одному місці.

— Що це означає? —