Читати книгу - "Вільні малолюдці"

а деякі — за замкненими дверима. Це може бути пагорб чи дерево, або ж камінь чи закрут стежки, чи навіть думка — це може бути що завгодно. Тобі потрібно навчитися робити їх зримими, бо ти проходиш повз них, навіть про це не знаючи. Деякі брами і ворота… отруйні. 

Келда пильно подивилася на Тіфані і продовжила: 

— Ти хотіла знати, навіщо Крулеві знадобився твій малий? Крулева любить дітей. Але своїх не має. Вона їх обожнює. Вона даватиме малому все, що він захоче. Вона виконуватиме всі його бажання. 

— Єдине його бажання — це цукерки! — вигукнула Тіфані. 

— Справді? А ти давала йому цукерки? — спитала келда, наче читаючи думки Тіфані. — Але потребує він не цукерок, а любові, виховання і щоб йому казали «ні», коли він хоче чогось шкідливого. Він має вирости сильним. А він таким не виросте, якщо буде в Крулеви. Все, що він матиме від життя, — це солодощі. До скону. 

Краще б келда на неї так не дивилася. 

— Та добре, що в нього є сестра, ладна на все, щоб його повернути, — сказала маленька старенька жінка, відводячи погляд від Тіфані. — Як же йому пощастило, що в нього є ти. Ти вмієш бути сильною, авжеж? 

— Так, гадаю. 

— От і добре. А слабкою ти вмієш бути? Ти вмієш вклонитися буревію? А вклякти перед грозою? — келда усміхнулася. — Ні, не відповідай. Пташка мусить вистрибнути з гнізда, щоб полетіти. Та й ти маєш бабусин характер: а як вона щось собі втовкмачила до голови, то ніхто її не переконав би в протилежному. Ти ще не отрок, — і це добре, — бо туди, куди ти йдеш, дітям усе дається легше, дорослим — важче. 

— Це світ Королеви? — ризикнула спитати Тіфані, намагаючись вловити кожне слово келди. 

— Ая. Я його чую: він стелиться туманом ту і там. Я слабну. Я не можу захистити наш світ. То, дитино, домовмося так: я покажу тобі, де Крулева, а ти, як повернешся, станеш келдою. 

Ці слова вразили Витівку не менше, ніж Тіфані. Вони смикнула головою, розтулила було рота, але келда цитьнула її, махнувши зморшкуватою рукою. 

— Келду, дівчинко, слід слухатися. То не крути мені голови. Мою пропозицію ти чула. І кращої тобі не діждати. 

— Але вона не може… — затнулась Витівка. 

— Не може? — перепитала келда. 

— Мамо, вона ж не пікся! 

— Ну так, трохи переросток, — погодилася келда. — Не нервуйсі, Тіфані. То не надовго. Я просто хочу, щоб ти трохи попильнувала світ вільних малолюдків. Припильнувала наш край, як твоя бабуня колись. Хлопців моїх би погледіла. А коли твій малий вернесі, Гаміш полетить у гори і оголосить, що в Крейдокраї нова келда. В нас тут файно, дівчата приходять пасти отару. Ну, що скажеш? 

— Вона не знає, як у нас заведено! — запротестувала Витівка. — Ви, мамо, оце з перевтоми таке кажете! 

— Ая, — відповіла келда. — Але дочка не може успадковувати материн клан, ти це добре знаєш. Ти відповідальна дівчина, Витівко, але час тобі обрати варту і піти на пошуки власного клану. Тут тобі лишатися не можна. 

Келда глянула на Тіфані: 

— То як, Тіфані? 

Вона підняла великий палець, завбільшки з голівку сірника, і чекала. 

— А якими будуть мої обов’язки? — спитала Тіфані. 

— Думати доведеться, — відповіла келда, все ще тримаючи пальця вгорі. — Мої хлопці золоті, відважніших не знайти. Та вони думают, шо голова — то щоб на плечах носити і буцати нею. От такі ми, малолюдки. Ми не такі, як ви, великі люди, розумієш. У тебе є сестри? У Витівки нема жодної. То моя єдина дочка. Келду благословляють тільки однією дочкою, а синів у неї можуть бути сотні й сотні. 

— То це все твої сини? — спитала Тіфані приголомшено. 

— Ая, мої, — відповіла келда, усміхаючись. — За винятком декількох моїх братів, що прийшли сюди зі мною, коли я стала келдою. О, ну що це за здивований погляд у тебе! Дітваки родяться дуже маленькими, як горошинки в стручку. А ростут ой як швидко, — зітхнула вона. — Іноді мені здається, що розум дістається тільки дочкам. Хлопці дуже файні, але розумаками їх не назвеш. От тому їм потрібна ти. 

— Мамо, та вона не впорається із обов’язками келди! — заперечила Витівка. 

— Якщо мені все пояснити, то чому ж не впораюся, — відповіла Тіфані. 

— От і добре, — чвиркнула Витівка. — Оце буде видовище! 

— Пам’ятаю, Сара Болячка розповідала про тебе, — сказала келда. — Вона казала, що ти чудна мала — все слухаєш, за всім спостерігаєш. Вона казала, що в тебе в голові безліч слів, які ти ніколи не вимовляєш вголос. Вона чудувалася, що з тебе виросте. Час це з’ясувати, еге ж? 

Знаючи, що Витівка на неї витріщається, — а може й саме тому, що Витівка на неї витріщається — Тіфані облизала великий палець і легенько притулила до крихітного пальця келди. 

— Отже, домовились, — мовила келда. Вона якось раптово обм’якла і наче зменшилась. Обличчя зморщилось. — Ніхто не скаже, що я залишила синів без келди, яка про них дбатиме, — пробурмотіла вона. — Тепер я можу йти в Останній Світ. Витівко, тепер келда — Тіфані. І поки ти тут, ти слухатимешся її. 

Витівка втупилася собі під ноги. Тіфані зрозуміла, що та розлютилася не на жарт. 

Келда сперлася на подушки. Вона підкликала Тіфані схилитися до неї ближче і слабким голосом сказала: 

— От і все. Готово. А тепер — моя частина домовленості. Слухай. Знайди… місце, де час відстає. Там є вхід. Він до тебе зблисне. Поверни його, шоб серце твоєї бідної матусі і твоя гулува… 

Вона запнулась. Витівка нахилилася до неї. 

Келда принюхалася. 

Тоді розплющила одне око: 

— Ше нє, — пробурмотіла вона Витівці. — Келдо, то мені примарилосі, чи то пахне «Спеціальна овеча настоянка»? 

На мить Тіфані розгубилася, а тоді озвалася: 

— А так. Це я. Ось… 

Келда спромоглася сісти в ліжку: 

— Ото є найфайніше, що придумали люди, — сказала вона. — Витівко, вціди-но мені краплину. Велику. 

— Від цього волосся на грудях росте, — попередила її Тіфані. 

— Йой, най буде! Шо мені ті два-три кучері, як є краплинка «Спеціальної овечої настоянки» від Сари Болячки. 

Витівка подала їй шкіряний кубок, завбільшки з наперсток. 

— Мамо, тобі від цього буде зле, — сказала Витівка. 

— Ото вже мені вирішувати, — відказала келда. — Одну крапельку перш ніж я піду, прошу, келдо Тіфані. 

Тіфані легенько перехилила пляшку. Келда нетерпляче піднесла кубок. 

— А крапелька могла б бути і більша, келдо, — дорікнула вона. — В келди сердечко щедре! 

Вона відсьорбнула напій: не ковтнула, бо то було замало для ковтка, але й не пригубила. 

— Ая, як то було давно, коли я востаннє пила ту наливку, — мовила вона. — Твоя бабуня і я, бувало, сьорбали си, сидячи коло вогню холодними вечорами. 

Тіфані чітко побачила в уяві: Бабуня Болячка і ця маленька опецькувата жінка сидять коло пузатої печі в хижці, а навколо, під зорями, пасуться вівці… 

— Великолюдка не дає мені пройти, — понуро зауважила Витівка. 

— Дозволь зауважити, що там є де протиснутись, — відповіла їй стара келда тихим голосом — але в ньому вчувалися штормові нотки, які з’являться тут як тут, якщо хтось наважиться на непослух. 

Припікаючи Тіфані поглядом, Витівка прослизнула повз неї. 

— Ти знаєш ймо якого пасічника? — спитала келда. 

Коли Тіфані ствердно кивнула, старенька продовжила: 

— То ти розумієш, чому в нас тілька одна дочка. Без війни не обійдеться,