Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

суха тверда рука взяла мене попід лікоть, — цю леді впродовж вечора супроводжуватиму я. Можливо, — іскри в Маркових очах згасли, й очі потемніли, — я проведу невеличку церемонію…

Хтось засміявся.

— …варту діаманта.

Рука стиснула мою руку.

— Гей, боляче!

Марко прибрав руку. Я глянула вниз: на шкірі проступив відбиток великого пальця. Марко спостерігав за мною. Тоді вказав на внутрішню поверхню руки:

— Глянь туди.

Я подивилася на невиразні відбитки ще чотирьох пальців.

— Як бачиш, я налаштований серйозно.

Маркова тремтлива півусмішка нагадала мені про змію, яку я дражнила в зоопарку в Бронксі. Я постукала пальцем по склу тераріума, змія розкрила рот плавно, наче була механічною, і мені здалося, що вона всміхається. А потім вона кидалась, і кидалась, і кидалась на скло, аж доки я пішла.

Жінконенавидці мені ще ніколи не траплялися.

Я зрозуміла, що Марко — жінконенавидець, бо, хоч скільки в тій залі було моделей і юних телезірок, він цілковито зосередив увагу на мені. Не через прихильність чи зацікавленість, а тільки тому, що я йому випадково випала, як випадає карта з колоди.

Якийсь чоловік підійшов до мікрофона і затряс тими брязкальцями з насінням: це означало, що зараз буде щось латиноамериканське.

Марко спробував узяти мене за руку, але я трималася за четвертий келих дайкірі та не сходила з місця. Дайкірі я пила вперше в житті. Пила, бо Марко замовив його для мене, і я була дуже вдячна, що він не розпитував, чого мені взяти, тож не сказала ні слова й просто пила той дайкірі келих за келихом.

Марко подивився на мене.

— Ні, — сказала я.

— Тобто «ні»?

— Під таку музику я не танцюватиму.

— Не вигадуй.

— Я хочу сидіти тут і допивати свій коктейль.

Він нахилився до мене, напружено всміхаючись, і келих умить вилетів із моєї руки й опинився в горщику з пальмою. Тоді Марко так схопив мене за руку, що я могла або піти за ним на танцмайданчик, або попрощатися з рукою.

— Це танго, — сказав Марко, маневруючи зі мною серед інших танцівників. — Обожнюю танго.

— Я не вмію танцювати.

— Тобі й не треба. Танцюватиму я.

Марко обхопив мене за талію й притиснув до свого осяйного білосніжного костюма. Тоді він сказав:

— Удай, ніби тонеш.

Я міцно заплющила очі, і музика підхопила мене бурею. Нога Марко ковзнула вперед вздовж моєї, і моя нога ковзнула назад, і мені здавалося, наче я приклепана до нього, суглоб до суглоба, і я рухалася разом із ним, бездумно й безвольно, і якоїсь миті подумала: для танцю не потрібні двоє, досить одного, — і відпустила себе, як дерево відпускає за вітром свої гілки.

— А що я казав, — Марко обпалив моє вухо подихом. — Ти цілком пристойно танцюєш.

Я почала розуміти, чому жінконенавидцям вдається завиграшки дурити жінок. Вони поводяться мов боги, невразливі й усемогутні. Вони сходять із небес, а потім зникають. Вічно невловимі.

Після латиноамериканської музики була перерва.

Марко повів мене крізь французькі двері в сад. Туди ще досягали звуки й світло зсередини, та вже за кілька метрів темрява звела барикаду, надійно відмежувавши нас від них. Під безмежно тендітним зоряним сяйвом стелилися прохолодні аромати дерев і квітів. Місяця не було.

Стіна живоплоту зімкнулася за нами. Попереду тягнулося безлюдне поле для гольфу, а вдалині купчилися групками дерева, і то були до болю знайомі декорації: заміський клуб, і танці, і газон, і самотній цвіркун.

Не уявляю, де я була — певно, в якомусь заможному передмісті Нью-Йорка.

Марко витягнув тонку сигару й срібну кулясту запальничку. Вклав сигару між губ і нахилився над крихітним язичком полум’я. Глибоко запалі тіні й надмірно освітлені площини робили його обличчя чужинським і стражденним, наче обличчя біженця.

Я спостерігала за ним. А тоді спитала:

— Ви в когось закохані?

Якусь хвилину Марко не відповідав, лише відкрив рот і випустив блакитне кільце диму.

— Чудово! — розсміявся він.

Кільце розтягнулося й розпливлося блідим привидом у темному просторі.

І він додав:

— Я закоханий у двоюрідну сестру.

Я не здивувалася.

— Чому ви не одружитеся?

— Не можу.

— Чому?

— Ми надто близькі родичі. Вона хоче стати черницею.

— Вона красива?

— Її ніхто не посміє торкнутись.

— Вона знає, що ви в неї закохані?

— Звісно.

Я замовкла. Його відповіді здавалися непереконливими.

— Якщо ви її покохали, то колись покохаєте ще когось.

Марко жбурнув сигару на землю.

Земля випурхнула з-під моїх ніг і зненацька глухо вдарила в спину. Між пальців сочилося багно. Марко зачекав, доки я трохи підведуся. Тоді обіруч схопив мене за плечі й знову вклав у багно.

— Але сукня…

— Авжеж, сукня!

Почавлене багно втискалося в западину між лопаток.

— Сукня! — Маркове обличчя нависало наді мною важкою хмарою. Бризки слини впали на мої губи. — Вона така ж чорна, як ця твань.

Потім він кинувся вниз, наче хотів наскрізь пробити мене головою і пірнути в багно. Ось воно, — крутилося в моїй голові, — ось воно: якщо лежатиму й не опиратимусь, це станеться.

Марко вчепився зубами за бретель на моєму плечі й розірвав сукню до пояса. Я бачила, як світиться моя гола шкіра — мов тьмяний серпанок, що розділяє двох смертних ворогів.

— Хвойда! — просвистіло повз моє вухо. — Хвойда!

Пилюка в голові вляглася, і я побачила всю картину поля бою.

Я кусалася й звивалася.

Марко притискав мене додолу.

— Хвойда!

Я довбнула гострим підбором по його нозі. Він відкотився, намацуючи джерело болю.

Тоді я стиснула кулак і щосили врізала йому в ніс. Відчуття було, наче я спробувала пробити обшивку лінкора. Марко сів. Я заплакала.

Марко витягнув білий носовичок і промокнув ніс. Морок чорнилом стікав по його світлій сорочці.

Я присмокталася до солонуватих розбитих кісточок.

— Хочу до Дорін.

Марко втупився в темряву за гольфовим полем.

— Хочу до Дорін, хочу додому.

— Хвойди, всі як одна хвойди, — він говорив наче сам до себе. — Кажуть вони «так» чи «ні» — всі однакові.

Я штовхнула Марко в плече:

— Де Дорін?

Марко пирхнув:

— Іди на стоянку, пошукай на задніх сидіннях авто.

Тоді він різко розвернувся.

— Мій діамант.

Я підвелася й потемки намацала свій палантин. Пішла геть. Марко підскочив і заступив мені шлях. А тоді демонстративно витер закривавлений ніс пальцем і накреслив дві криваві смуги на моїх щоках.

— Цей діамант обмитий моєю кров’ю. Віддай.

— Не знаю, де він.

Насправді я добре знала, що діамант лишився в сумочці, і коли Марко збив мене з ніг, сумочка нічним птахом вилетіла в мене з рук — її проковтнула темрява. Я навіть міркувала, чи не відвести Марко звідси, а потім повернутися і знайти її.

Гадки не маю, скільки можна було б виручити за такий камінець, але в кожному разі немало.

Марко взяв мене за плечі.

— Скажи мені, — він наголошував на кожному слові. — Скажи мені, бо шию зламаю.

Раптом мені стало байдуже.

— Він у моїй вечірній сумочці, розшитій штучними гагатами, — відповіла я. — Десь у багні.

Коли я йшла, Марко повзав на чотирьох, шукаючи в темряві клаптик темряви, що сховав діамант від його лютих очей.

Дорін не було ні в залі, ні на стоянці.

Я трималася тіні, щоб ніхто не помітив заляпаних грязюкою, з налиплою травою сукні та взуття, а голі плечі й груди сховала під палантином.

На щастя, танці добігали завершення, люди групами розходилися й розсідалися