Читати книгу - "Друга одіссея"

разом. — Пам’ятай, увесь шлях звідси туди похилий. Але з цим не виникне особливих проблем — ти можеш триматися однією рукою. Навіть на дні гравітація щось близько десятої а же. А це — як ви там кажете? — для слабаків.

— Думаю, ти маєш на увазі слабенька. І якщо тобі байдуже, то першим хочу піти я. Мені ніколи не подобалося повзти по сходах догори дриґом навіть в умовах слабкої гравітації.

Керноу добре усвідомлював, наскільки важливо зберігати цей злегка жартівливий тон, інакше загадковість і небезпека ситуації просто зведуть його з розуму. Він за мільярд кілометрів від дому намагається потрапити всередину найвідомішого металобрухту в усій історії космічних досліджень; один репортер назвав «Діскавері» космічною «Марією Целестою», а це ж направду не найгірша аналогія.

Проте було ще дещо, що робило його ситуацію надзвичайно напруженою: навіть якби Керноу раптом спробував не звертати уваги на те пекло, що заполонило півнеба, воно знайшло би спосіб про себе нагадати. Щоразу, коли астронавт торкався щаблів драбини, його рукавиці вкривалися тонкою плівкою сірчаного пилу.

Брайловський, звісно, не помилявся: ротаційну гравітацію, що її породжувало обертання корабля, здолати неважко. Звикнувши до неї, Керноу зрадів відчуттю напрямку, яке вона йому давала.

І відтак, навіть трохи несподівано швидко, вони досягли великої знебарвленої сфери — контрольного модуля підтримки життєдіяльності «Діскавері». Лише за кілька метрів звідти розташовувався аварійний люк; Керноу зрозумів, що це той самий люк, крізь який Боумен потрапив до корабля перед останнім двобоєм з Еалом.

— Сподіваюся, ми зможемо увійти, — промимрив собі під ніс Брайловський. — Шкода буде, здолавши весь цей шлях, виявити, що двері замкнено. Він обтрусив сірку, яка присипала контрольну панель ПОВІТРЯНОГО ШЛЮЗУ.

— Вимкнена, звісно. Спробувати контрольні кнопки?

— Шкоди це не завдасть, але й користі ніякої.

— Маєш рацію. Ну, ось тут є ручне керування…

Захопливо було споглядати на вигнутій стіні щілину, вузьку, мов волосина: невелика хмара пари вистрелила в космос, відносячи з собою уривок паперу. Чи то була життєво важлива записка? Цього вони ніколи не дізнаються; шмат відносило геть, він обертався навколо своєї осі, не втрачаючи швидкості початкового прискорення, і невдовзі зник між зірками.

Здавалося, Брайловський повертав важелі ручного керування цілу вічність, але зрештою темна непривітна печера повітряного шлюзу повністю розчинилася. Керноу сподівався, що принаймні аварійні вогні досі працюють. Але то була б надто велика удача.

— Тепер бос ти, Вальтере. Вітаю на території Сполучених Штатів.

Звичайно, корабель не здавався надто гостинним, коли Керноу вповзав усередину, освітлюючи собі шлях променем ліхтарика на шоломі. Наскільки він міг судити з першого погляду, усе було в порядку. «Чого саме ти сподівався?» — трохи роздратовано запитав себе інженер.

Зачинити люк вручну забрало навіть більше часу, ніж відчинити його, але доки корабель вимкнено, іншої альтернативи не існувало. Перед тим як люк зачинився, Керноу наважився глянути на шалену панораму зовні.

Біля екватора утворилося мерехтливе блакитне озеро; Керноу пригадував, що лише кілька годин тому його там не було. Яскраві жовті вогники, характерний колір натрію, що світиться, танцювали на краях цього озера; раптом увесь нічний краєвид накрив примарний розряд плазми — одного з майже нескінченних сяйв Іо.

Картинка з майбутніх кошмарів астронавта, а якщо цього виявиться недостатньо — пейзаж, гідний божевільного митця-сюрреаліста. Розтинаючи чорне небо, загнутий ріг місяця несподівано виринув прямісінько з-за вогненних чаш: такий, мабуть, бачить приречений на смерть тореадор в останню мить істини.

Півмісяць Юпітера зійшов привітати «Діскавері» й «Леонова», коли вони проходили повз нього, поділяючи спільну орбіту.

Розділ 18. Порятунок «Діскавері»

З тієї миті, як за ними зачинився зовнішній люк, астронавти непомітно помінялися ролями. Тепер Керноу почувався, мов удома, тимчасом як Брайловський трохи розгубився в лабіринтах чорних коридорів, які являли собою інтер’єр «Діскавері». Теоретично Макс знав шлях через корабель, але це знання базувалося лише на знайомстві з проектувальними кресленнями. А Керноу провів місяці на ще не готовому близнюкові «Діскавері»; він міг, якщо висловлюватися літературно, із заплющеними очима знайти шлях на кораблі.

Рухатися вперед було важко, оскільки ця частина корабля була розрахована на умови невагомості; тепер неконтрольоване обертання «Діскавері» породжувало штучну силу тяжіння, яка, хоч і була слабкою, здавалося, завжди скермовувалася в найбільш незручному напрямку.

— Перше, що мусимо зробити, — пробурмотів Керноу, пропливши кілька метрів униз по коридору, перш ніж здужав ухопитися за поручень, — зупинити бісове обертання. Проте це не вдасться, доки не ввімкнемо корабель. Я тільки сподіваюся, Девід Боумен поставив усі системи на запобіжники перед тим, як відбути в історію.

— Ти певен, що Боумен покинув корабель? Він міг розраховувати повернутися.

— Можливо, ти правий, я думаю, ми ніколи цього не дізнаємося. Якщо лише він знав про це сам.

Тепер вони заходили у відсік для космічних капсул — «космічний гараж» «Діскавері», у якому зазвичай містилося три сферичні одномісні модулі для роботи за межами корабля. Зосталася лише космічна капсула номер три: номер один загубилася в загадковому інциденті, що призвів до загибелі Френка Пула, а космічна капсула номер два була з Девідом Боуменом, хай куди занесло його самого. Відсік для космічних капсул містив також два запасні скафандри, що зараз мали вигляд трупів без голів, адже шоломи від них висіли на своїх стійках. Потрібна лише дещиця уяви — а Брайловський мав її предостатньо, — щоб помістити туди якихось зловісних мешканців.

На лихо, хоч і не надто несподівано, Керноу знову не втримався від жарту:

— Максе, — вимовив він убивчо-серйозним тоном, — хай що трапиться, будь ласка, не біжи за корабельним котом.

На кілька мілісекунд Брайловському стало зле; із його вуст ледь не зірвалося: «Даремно ти про це згадав, Вальтере».

Та він опанував себе й натомість відповів:

— Хотів би я надибати ідіота, який помістив той фільм у корабельну бібліотеку.

— Напевно, це зробила Катерина, щоб перевірити нашу психологічну стійкість. А що таке? Ти аж лягав від реготу, коли ми переглядали його минулого тижня.

Брайловський змовчав, Керноу не брехав. Але то було в знайомій обстановці тепла й світла серед друзів на «Леонові», а не у вугільно-чорних, наскрізь промерзлих коридорах, які немов створені для примар. Не має значення, наскільки ти раціональна людина: уявити, що чужопланетна почвара блукає цими коридорами, шукаючи, кого би зжерти, досить легко.

«Це твоя провина, бабусю (хай з миром покояться твої кістки в сибірській тайзі). Краще б ти не забивала мені баки моторошними легендами. Щойно заплющу очі, як і досі переді мною зринає лісова галявина, а на ній — хатина Баби Яги на курячих лапах.

Але досить цих