Читати книгу - "Друга одіссея"

нісенітниць. Я талановитий молодий інженер, який зараз зустрівся з найбільшим професійним викликом свого життя, не можна, щоб мій американський друг дізнався, що іноді я боюся, наче малий хлопчина».

Звуки навколо заважали зосередитись. Їх було забагато, хоч вони настільки слабкі, що лише досвідчений астронавт відрізнив би корабельне шкряботіння від звуків власного костюма. Проте Макса Брайловського, котрий звик працювати в цілковитій тиші, вони дуже дратували, хоч він і розумів, що, напевно, їх породжує теплове розширення, бо корабель тривалий час обертався, як печеня на рожні. Хоча сонце в цій частині космосу тьмяне, температурна різниця між світлом і тінню досить істотна.

Тепер, коли тиск ззовні став такий самий, як і всередині, навіть знайомий скафандр відчувався якось інакше. Ті сили, що впливали на астронавта, невловимо змінились, і він більше не міг точно вираховувати свої рухи. «Я немов початківець щойно з перших тренувань», — сердито мовив сам до себе Брайловський. Час уже прогнати цей гнітючий настрій рішучими діями.

— Вальтере, я хотів би перевірити атмосферу.

— Тиск у порядку, а температура, ого, мінус сто п’ять градусів нижче від нуля за Фаренгейтом, себто мінус 76 за Цельсієм.

— Шпарка російська зима. У будь-якому разі повітря в моєму костюмі не пропустить найгірший холод.

— Ну, то ризикни! Проте дозволь світити тобі в обличчя, щоб я одразу побачив, раптом ти почнеш синіти. І далі розмовляй зі мною увесь час.

Брайловський відімкнув забрало й відсунув лицьову панель угору. Він на мить здригнувся, немов крижані пальці вхопили його за щоку, потім обережно сапнув, після чого вдихнув глибше.

— Морозно, але мої легені не замерзають. Тут чимось дивно тхне. Цвіллю, гнилизною, немов щось — о ні!

Раптово збліднувши, Брайловський опустив лицьове забрало.

— У чому річ, Максе? — запитав Керноу з раптовою, тепер абсолютно щирою тривогою.

Брайловський не відповідав; він мав такий вигляд, мовби намагався опанувати себе. Здається, він був у справжній небезпеці тієї жахливої та інколи фатальної пригоди, яку становить блювання у скафандрі.

Після тривалої мовчанки Керноу сказав заспокійливим тоном:

— Я зрозумів. Однак, напевно, ти помиляєшся. Ми знаємо, що Пул загубився в космосі. Боумен доповів, що він… позбувся трупів із камер гібернації, і ми можемо бути переконані, що саме так він і вчинив. Тут нікого не може бути. Крім того, тут надто холодно…

Він хотів іще додати «як у трупарні», але вчасно схаменувся.

— Але припусти, — прошепотів Брайловський, — лише припусти, що Боумену вдалося повернутися на корабель. Уяви, раптом він помер тут.

Запанувала ще триваліша тиша, а відтак Керноу свідомо й небавом підняв лицьове забрало. Він скривився, коли морозне повітря потрапило йому в легені, потім скривився від огиди.

— Розумію, що ти мав на увазі. Проте ти дозволив розбуятися своїй уяві. Закладаюся на один до десяти, що запах іде з камбуза. Мабуть, якесь м’ясо зіпсувалося ще до того, як корабель замерз. А Боумен був надто зайнятий, щоб подбати про господарювання. Я бував у парубоцьких квартирах, які смердять ще й гірше.

— Можливо, ти правий. Я на це сподіваюся.

— Звісно, я маю рацію. А навіть якщо й ні, чорт забирай, хіба не однаково? У нас є робота, яку треба виконати, Максе. Якщо Дейв Боумен досі тут, це вже не наш клопіт, правда ж, Катерино?

Головний лікар не відповіла — вони зайшли надто далеко в корабель, і радіосигнал сюди не доходив. Насправді Брайловський та Кеноу опинилися самі-самісінькі, але після такого зауваження настрій Макса швидко покращився. Він вирішив, що працювати з Вальтером неабияка удача. Американський інженер іноді здавався лагідним і поступливим. Але він був винятково компетентним і, коли треба, міцним, як криця.

Разом вони повернуть «Діскавері» до життя і, можливо, назад на Землю.

Розділ 19. Бій з вітряками

Коли «Діскавері», немов різдвяна ялинка, раптом засвітився від краю до краю навігаційними та внутрішніми вогнями, радісні вигуки на борту «Леонова» заледве що не перетнули вакуум між двома кораблями, хоча невдовзі вони змінилися на іронічне мугикання, адже ті вогні хутко згасли.

Півгодини нічого не відбувалося, потім спостережний ілюмінатор льотної палуби «Діскавері» засвітився м’яким малиновим світлом аварійних вогнів. За кілька хвилин стало видно, як Керноу й Брайловський рухаються всередині, їхні силуети розпливалися через плівку сірчаного пилу.

— Привіт, Максе, Вальтере, ви нас чуєте? — гукнула Таня Орлова. Обидві фігури одразу ж кивнули, але не спромоглися відповісти. Стало зрозуміло, що вони надто заклопотані для теревенів; спостерігачі на «Леонові» мали терпляче чекати, доки вмикалися й вимикалися різноманітні вогні, двері одного з трьох космічних гаражів повільно розчинялися і швидко зачинялися, а головна антена ледь ворухнулася, розвернувшись на 10 градусів.

— Привіт усім на «Леонові», — нарешті відповів Керноу. — Вибачте, що змусили вас чекати, але нам тут трохи ніколи.

Ось короткий звіт про стан корабля, судячи з того, що ми досі бачили. З «Діскавері» все не так кепсько, як я остерігався. Корпус цілий, витік незначний — тиск повітря 85 % від номінального. Дихати можна, хоча треба тут провести генеральне прибирання — смердить як у пеклі.

Найкраща новина — системи управління справні. Головний реактор стабільний, батареї в належному стані. Майже всі автоматичні вимикачі вимкнені — або їх вибило, або Боумен вимкнув їх перед тим, як залишити корабель, у такий спосіб зберігши життєво важливе обладнання. Утім, доведеться поморочитися, перевіряючи все до того, як повністю увімкнути систему.

— Як довго триватиме перевірка, принаймні основних систем — життєзабезпечення та рушійного блока?

— Важко сказати, шкіпере. Скільки часу ми можемо собі дозволити, доки не втрапили в халепу?

— Мінімальний прогноз на сьогодні — десять днів. Але ж ви знаєте: ці прогнози постійно коливаються то туди, то сюди.

— Ну, якщо ми швиденько пробіжимося по основних пунктах, то зможемо відвести «Діскавері» подалі від цього пекла на іншу орбіту — напевно, десь у межах тижня.

— Вам чогось треба?

— Ні, ми з Максом прекрасно впораємося вдвох. Зараз збираємося до центрифуги перевірити підшипники. Хочу, щоб вона запрацювала чимшвидше.

— Вибач, Вальтере, але чи це так важливо? Із тяжінням зручніше, проте ми можемо якийсь час обійтися й без нього.

— Я не про силу тяжіння, хоча мати її на борту було б корисно. Якщо зможемо знову запустити центрифугу, ми зупинимо обертання корабля. Тоді зможемо стикувати наші повітряні шлюзи й не виходити щоразу в космос, воліючи перейти з одного корабля до іншого. Це зробить працю легшою разів у сто.

— Прекрасна ідея, але ж ви не збираєтеся приєднати мій корабель до цього… вітряка. Припустімо, підшипники заклинило й центрифуга застрягла. Нас рознесе