Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

А чоловіка чи жінку?

– Здається, йшлося про чоловіка, сер.

Ван Олдін кивнув. Його найгірші побоювання втілювалися в реальність. Підвівшись із крісла, він узявся походжати сюди-туди по кімнаті: мав таку звичку, коли хвилювався. І, нездатний стримати почуттів, раптом випалив:

– Існує лиш одна річ, яка жодному чоловіку не до снаги, – це змусити жінку слухатися голосу розуму. Схоже, так чи інак, що глузд їм узагалі невластивий. Усі ці балачки про жіночу інтуїцію… але ж по всьому світу добре відомо, що жінка – це найпевніша мішень для шахрая-ошуканця. Навіть кожна десята з них не здатна розпізнати негідника і може потрапити в тенета першого-ліпшого миловидого субчика із добре підвішеним язиком. Моя б воля…

Але тут його перебили. Увійшов хлопчик-слуга з телеграмою. Ван Олдін розпечатав її, і його обличчя раптом зблідло, мовби крейда. Він ухопився за спинку стільця, щоб не впасти, і змахом руки відіслав коридорного з номера.

– Що сталося, сер?

Найтон стривожено скочив на ноги.

– Рут! – прохрипів ван Олдін.

– Місіс Кеттерінґ?

– Загинула!

– Потяг зазнав аварії?

Мільйонер похитав головою.

– Ні. Із тексту випливає, її ще й пограбували. Тут цього прямо не сказано, Найтоне, але мою бідолашну дівчинку вбили.

– О Господи, сер!

Ван Олдін постукав по телеграмі вказівним пальцем.

– Її надіслала поліція Ніцци. Я маю вирушати туди першим же потягом.

Зиркнувши на годинник, секретар, як завжди, був сама розторопність.

– Найближчий відбуває з Вікторії о п’ятій, сер.

– Гаразд. Ти поїдеш зі мною, Найтоне. Сповісти мого слугу Арчера і збери свої речі. Словом, подбай тут про все. А я хочу зазирнути на Керзон-стріт.

Пронизливо задзвонив телефон, і секретар узяв слухавку.

– Алло, хто говорить?

А відтак звернувся до боса:

– До вас містер Ґобі, сер.

– Ґобі? Я зараз не можу зустрітися з ним. Ні, стривай: у нас повно часу. Звели, щоб його провели в номер.

Ван Олдін був сильною людиною і вже встиг відновити свою залізну витримку. Тож мало хто розчув би щось не те в його привітанні до новоприбулого.

– Я поспішаю, Ґобі. Маєте повідомити мені щось важливе?

Той прокашлявся.

– Пересування містера Кеттерінґа, сер. Ви хотіли, щоб я сповіщав вас про них.

– Так… ну-ну?

– Містер Кеттерінґ, сер, відбув із Лондона на Рив’єру вчора вранці.

– Що?

Дещо у його голосі, певно, налякало містера Ґобі. І цей гідний джентльмен відійшов від своєї звичної практики ніколи не дивитися на співрозмовника й крадькома кинув на мільйонера швидкий погляд.

– Яким потягом він поїхав?

– «Блакитним», сер.

Містер Ґобі знову прокашлявся і заговорив до годинника на камінній полиці:

– Мадемуазель Мірей, танцівниця із «Парфенону», від’їхала ним же.

Розділ чотирнадцятий

Покази Ейди Мейсон

– Я не можу висловити вам, мсьє, всю повноту нашого жаху, нашого приголомшення і безмірного співчуття вашому горю.

Із цими словами звернувся до ван Олдіна слідчий суддя мсьє Карреж, а комісар, мсьє Ко, видобув щось здавлене та нерозбірливе. Але той одним різким жестом відкинув і жах, і приголомшення, і співчуття. Розмова відбувалася у кабінеті мсьє Каррежа в Ніцці. Крім господаря, комісара й ван Олдіна, там перебував ще якийсь чоловічок. Саме він тепер і заговорив:

– Мсьє ван Олдін бажає дій – і то швидких.

– Ох! – вигукнув мсьє Ко. – Я ж вас іще не відрекомендував. Мсьє ван Олдін, це мсьє Еркюль Пуаро – ви про нього, поза сумнівом, чули. Хоча він уже кілька років як відійшов від професійної діяльності, його ім’я і досі зберігає славу одного з найвидатніших детективів сучасності.

– Приємно познайомитися з вами, мсьє Пуаро, – сказав той, автоматично вдаючись до формули ввічливості, яку закинув чимало часу тому. – Ви перестали практикувати?

– Саме так, мсьє. Тепер я на заслуженому відпочинку.

І чоловічок зробив пишномовний жест.

– Сталося так, що мсьє Пуаро саме подорожував «Блакитним потягом», – пояснив комісар, – і люб’язно запропонував нам скористатися зі свого колосального досвіду.

Мільйонер проникливо глянув на детектива. А відтак зненацька видав:

– Я дуже багатий, мсьє Пуаро. Зазвичай вважається, наче багатій діє, виходячи з переконання, що може купити абсолютно все. Це неправда. Але у своїй сфері я – не остання людина, і саме тому можу просити іншу не останню людину про послугу.

Пуаро враз делікатно кивнув на знак розуміння.

– Чудово сказано, мсьє ван Олдіне. Я цілковито до ваших послуг.

– Дякую, – промовив американець. – Можу лише додати, що варто вам зробити мені візит у будь-який час, і ви переконаєтеся, що я вмію бути вдячним. А тепер, джентльмени, до справи.

– Пропоную допитати Ейду Мейсон, служницю, – підхопив мсьє Карреж. – Я так розумію, ви доправили її сюди?

– Так, – підтвердив ван Олдін. – Підібрали, проїжджаючи через Париж. Вона дуже засмутилася, почувши про смерть господарки, але у своїх показах наче не плутається.

– Тоді давайте їх і послухаємо, – сказав слідчий суддя.

Він натиснув на кнопку дзвінка, що стояв на столі, і за кілька хвилин до кабінету ввійшла Ейда Мейсон.

Вона дуже охайно вбралася в жалобу, а кінчик її носа почервонів від сліз. Сірі дорожні рукавички змінила пара чорних, замшевих. Окинувши стривоженим поглядом кабінет слідчого судді, служниця, схоже, збадьорилася, помітивши присутність батька її господарки. Мсьє Карреж, який пишався своєю ґречністю, скористався з неї на повну, щоб розвіяти занепокоєння жінки. У цьому йому допоміг Пуаро, що узяв на себе роль перекладача і чиє приязне ставлення заспокоювало англійку.

– Вас звати Ейда Мейсон, правильно?

– Охрестили мене Ейдою Беатріс, сер, – церемонно відказала служниця.

– Авжеж. Ми розуміємо, Мейсон, що все це стало для вас справжнім шоком…

– Ох, ще б пак, сер. Я послужила в багатьох леді і, сподіваюся, мною завжди були задоволені, та я ніколи й подумати не могла, наче щось подібне може трапитися з господаркою, яка наймає мене.

– Гай-гай, – кинув мсьє Карреж.

– Ні, я, звісно, читала про такі речі в недільних газетах. А крім того, завжди підозрювала, що в цих іноземних потягах… – і раптом стримала свій словесний потік, згадавши, що джентльмени, які розмовляють із нею, теж, як і потяги, не з Британії.

– Давайте-но поговоримо про всю цю справу докладніше, – промовив слідчий суддя. – Як я розумію, на момент від’їзду з Лондона про жодну зупинку в Парижі не йшлося?

– О, так, сер. Ми мали їхати прямо до Ніцци.

– А ви вже бували з господаркою за кордоном раніше?

– Ні, сер. Бачите, у чім річ: я прослужила в неї всього два місяці.

– А як вам здалося, від’їжджаючи з дому, місіс Кеттерінґ поводилася цілком звично?

– Вона була неначе стривожена та трохи засмучена: легко дратувалася і їй складно було догодити.

Мсьє Карреж