Читати книгу - "Гра престолів"

рану. Чого саме їй треба, вона не спромоглася згадати. Чому так боляче? Скидалося, наче все тіло розірвали на шматки і так-сяк зшили знову.

— Я хочу…

— Так, халісі.

Джихікі миттю зникла з очей, вискочила з намету, щосили заволала. Дані хотіла… чогось… когось… що саме? Вона знала, що це важливо. Є одна річ, і тільки вона важлива в цілому світі. Дані перекотилася на бік та сперлася на лікоть, виплутуючись із ковдри, що намоталася на ноги. Рухатися було важко. Світ запаморочливо плавав навколо. «Я маю…»

Коли її знайшли, вона повзла підлогою до драконячих яєць. Пан Джораг Мормонт узяв її на руки та поніс на шовкову постіль, а вона слабко опиралася. Через його плече вона побачила своїх трьох служниць, Джохого з тонесенькими вусами і широке пласке обличчя Міррі Маз Дуур.

— Я мушу… — спробувала вона заговорити до них, — повинна…

— …спати, принцесо, — закінчив за неї пан Джораг.

— Ні, — заперечила Дані. — Прошу. Будьте ласкаві.

— Так, так. — Він вкрив її шовками, хоча вона палала вогнем. — Спіть, набирайтеся сил, халісі. Повертайтеся до нас.

А тоді перед нею з’явилася Міррі Маз Дуур, маегі, та піднесла кухля їй до вуст. Дані вловила смак кумису і ще чогось — міцнішого й гіркішого. Тепла рідина потекла підборіддям, проте Дані якось зуміла ковтнути. В наметі стало темніше, і знову навалився сон. Але цього разу їй нічого не наснилося. Дані плавала у блаженному спокої посеред чорного моря без берегів.

Минув якийсь час — може, ніч, а може, день чи рік, невідомо — і вона знову прокинулася. У наметі було темно; шовкові стіни ляпали, наче крила, від поривів вітру. Цього разу Дані не намагалася підвестися.

— Іррі, — покликала вона, — Джихікі, Дорея!

Всі три миттю з’явилися.

— Мені горлянка всохла, — мовила вона, і скоро отримала води, теплої та позбавленої смаку, але випила її з жадобою і послала Джихікі принести ще.

Іррі вмочила у воду м’яке ганчір’я і обтерла їй лоба.

— Я хворіла, — мовила Дані. Дотракійська дівчина кивнула. — Чи довго?

Мокра ганчірка тішила й заспокоювала, та Іррі була така сумна, аж Дані стало лячно.

— Довго, — прошепотіла служниця.

Коли Джихікі повернулася з водою, разом з нею з’явилася і Міррі Маз Дуур, продираючи очі від сну.

— Пийте, — мовила жриця, знову підіймаючи Даніну голову до кухля, та цього разу в кухлі було вино. Солодке, дуже солодке вино.

Дані випила й лягла, дослухаючись до свого тихого подиху. В руках та ногах відчулася важкість — втретє на неї наповзав сон.

— Принесіть, — пробурмотіла вона тишком, запаморочливо. — Принесіть… хочу тримати…

— Що? — спитала маегі. — Що вам дати, халісі?

— Принесіть… яйце… драконяче яйце… прошу.

Вії обернулися на камінь, і вона не змогла їх утримати.

Прокинувшись утретє, вона побачила, як крізь димар намету падає стовп золотого сонячного світла. Руками вона пригортала драконяче яйце — бліде, з вершкового кольору лусочками, пронизане вихорами золота й спижу. Дані відчувала, яке воно гаряче. Під шовковими простирадлами голу шкіру вкрила плівка поту. «Драконороса» — подумала вона. Пальці легко пробігли шкаралупою, гладячи пасемця золотої барви. Глибоко у камені щось крутнулося й потягнулося, відповідаючи на ласку. Вона не злякалася. Усі її страхи зникли, вигоріли геть.

Дані торкнулася лоба. Під плівкою поту шкіра була прохолодна на дотик. Лихоманка пішла геть. Дані підтяглася, сіла, на якусь мить відчула запаморочення та глибоко схований між ніг біль. Але сила повернулася до неї. На звук голосу прибігли служниці.

— Води, — наказала вона, — глек води, найхолоднішої, яку знайдете. І якихось плодів. Хай будуть смокви.

— Воля ваша, халісі.

— Пана Джорага до мене, — мовила вона, підводячись. Джихікі принесла халата з піщаного шовку, накинула їй на плечі. — А ще теплу купіль, і Міррі Маз Дуур, і…

Раптом повернулися усі спогади, і вона запнулася.

— Хал Дрого, — вичавила вона з себе, з острахом обводячи очима обличчя навколо. — Чи він…?

— Хал живий, — тихо відповіла Іррі… та Дані помітила в її очах дивний морок, а ще дівчина прожогом вибігла по воду, щойно вимовила слова.

Дані обернулася до Дореї.

— Кажи ти.

— Я… приведу пана Джорага, — відповіла лисенійка, схилила голову і хутко зникла з намету.

Джихікі втекла б так само, якби Дані не вхопила її за руку і не втримала силою.

— Що таке? Я маю знати. Про Дрого… і про моє дитя.

Чому вона згадала про дитя тільки зараз?

— Мій син… Раего… де він? Я хочу його до себе.

Служниця втупилася в підлогу.

— Хлопчик… не вижив, халісі.

Говорила вона нажаханим шепотом.

Дані відпустила її руку. «Мій син помер» — подумала вона, поки Джихікі вибігала з намету. Але ж вона вже знала. Знала ще тоді, коли прокинулася вперше під сльози Джихікі. Та ні, вона знала ще й до того, як прокинутися. Раптово й живо до неї повернувся той сон, і вона згадала високого мідношкірого чоловіка з довгою сріблясто-золотою косою, що вибухнув вогнем.

Вона б залюбки заплакала, та очі лишалися сухіші від попелу. Плакала вона уві сні, й там сльози оберталися на пару просто в неї на щоках. «Все горе вигоріло з мене» — сказала вона собі. Смуток огортав її, та все ж… вона відчувала, як Раего покинув її, наче його ніколи й не було.

За якусь мить увійшли пан Джораг та Міррі Маз Дуур і побачили Дані коло драконячих яєць — тих двох, що лишалися у скрині. Яйця здалися їй такими самими гарячими, як те, з яким вона спала, і це здивувало її без міри.

— Пане Джорагу, — покликала вона, а тоді взяла його руку і поклала на чорне яйце з полум’яними вихорами.

— Що ви відчуваєте?

— Шкаралупу. Тверду, мов камінь. — Лицар дивився сторожко. — Камінь.

— А тепло?

— Ні. Камінь холодний. — Він забрав руку геть. — Принцесо, ви здорові? Чи не заслабкі ви, щоб вставати?

— Слабка? Ні, я сильна, Джорагу. — Але сперлася на купу подушок, щоб не сперечатися. — Розкажіть, як померла моя дитина.

— Ваш син народився мертвим, принцесо. Жінки кажуть…

Він запнувся, і Дані раптом побачила, як обвисли його м’язи, як він кульгає, коли рухається.

— Кажіть. Розповідайте, що кажуть жінки.

Він відвернув обличчя.