Читати книгу - "Вовк-тотем"

Чень Чжень був глибоко вдячний вовчим зграям і конопасам, адже якби не було вовчих зграй, то це запашне пасовище давно б уже було обгризене дзеренами, зайцями та степовими гризунами. Великий плюс степових вовків був у тому, що за все літо вони не дозволили цим любителям погризти траву дістатися сюди.

Однак на цьому розкішному пасовищі Чень Чжень скрізь бачив і велику працю конопасів. Це вони, не розрізняючи дня і ночі, незважаючи на спеку й комарів, мертвою хваткою стримували жадібних і швидких коней, зганяючи їх до пасовищ у горах їсти другосортний болотник або залишки обскубленої коровами й вівцями трави, але забороняли табунам наближатись до пасовища, призначеного для окоту. Усі нації-вершники люблять коней, для них кінь — це життя. Та коли йдеться про випас худоби, скотарі вважають кінські табуни злодіями чи сараною і вдаються до застережних заходів проти них. Якби не конопаси, то на цьому, такому важливому для скотарів пасовищі, залишились би тільки купки кінського кізяка й сухостій, спалений кінською сечею. Однак чи могли кадровики й військові з селянських районів збагнути таємницю степу й скотарів?

Джип продовжував мчати, однак уже не здіймав за собою жовтої куряви, адже давня стежка, яка відпочивала ціле літо, заросла шаром дрібної трави. Скотарство теж має свій колообіг — після короткого періоду часу, протягом якого тонкий шар трави зазнає ушкоджень, земля угноюється послідом худоби й таким чином відновлюється. Тисячами років степові нації використовували цей найбільш давній, але, певно, й найбільш науковий спосіб виробництва, щоб уберегти монгольський степ. Чень Чжень довго думав, а потім не стримався й сказав до радника Сюя:

— Погляньте, як добре збереглося це пасовище! Коли навесні цього року вся бригада разом із кіньми прийшла сюди, готуючись до окоту, із Зовнішньої Монголії сюди прибігли десятки тисяч дзеренів, і їх неможливо було вигнати звідси, навіть стріляючи з рушниць. Навіть якщо вдень їх вдавалося розігнати, увечері вони поверталися знову відбирати траву в овечок, які щойно окотилися. Однак потім, на щастя, прийшли вовки і за декілька днів розігнали звідси дзеренів до останнього. Якщо в степу не буде вовків, то овечки, які окотилися, не матимуть що їсти, а їхні ягнята, відповідно, не зможуть їсти молока, і тисячі ягнят загинуть голодною смертю. Скотарство не можна порівнювати із землеробством. У землеробстві, якщо випаде якесь лихо, то щонайбільше загине врожай одного року, однак якщо в скотарстві трапиться лихо, то його наслідки скотарі не зможуть компенсувати протягом восьми-десяти років, а то й за все своє життя.

Радник Сюй, киваючи головою, орлиним оком продовжував обшукувати траву попереду і збоку. Припинивши ненадовго своє заняття, він сказав:

— Хто це додумався вбивати дзеренів за допомогою вовків? Це — дуже відсталий спосіб. У скотарів ані рушниці нікуди не годяться, ані стріляти вони не вміють. Крім того, в них немає вантажівок. Ось почекай до весни наступного року, ми тобі покажемо. У нас є машини, є автомати й кулемети, тож нас не налякаєш десятками тисяч дзеренів. Мені доводилось полювати на дзеренів на заході Внутрішньої Монголії, найкраще це робити увечері, увімкнувши фари великих автомобілів, адже дзерени бояться темряви і самі скупчуються перед машиною до світла, тож можна просто їхати й стріляти, і так за вечір убити їх декілька сотень. То кажеш, тут теж є дзерени? Чудово! Чим більше їх прийде сюди, тим краще, тоді усій дивізії й загону землеробів стане м’яса на їжу!

— Дивіться! — неголосно вигукнув Бао Шуньґуй, вказуючи ліворуч.

Чень Чжень подивився туди в бінокль і поспішно сказав:

— Це — велика лисиця, наздоганяймо її!

Бал Шуньґуй ще трохи придивився, а потім розчаровано сказав:

— Так, це — лисиця, але облишимо її, — і додав, звернувшись до радника Сюя, який уже підняв рушницю й прицілився: — Не стріляй! Не потрібно! У вовків гострі вуха, а якщо ми їх сполохнемо, то вийде, що ми дарма сюди приїхали.

Радник Сюй сів на своє місце і з радісним виглядом на обличчі сказав:

— Сьогодні, схоже, нам щастить: якщо ми побачили лисицю, то побачимо й вовків.

Чим ближче був всюдихідний джип до піщаної ділянки, тим більше їм на шляху зустрічалося диких тварин, які живуть на моріжках гірських схилів, причому в назвах усіх цих тварин було присутнє слово «піщаний»: берегова (або ж піщана) ластівка, піщана курка — рябчик, піщана лисиця — корсак, пустельний (або ж піщаний) щур. Найбільше тут було червоно-коричневих рябчиків, вони злітали цілими зграями, а їхнє пір’я видавало звук, схожий на звук голубиного свистка.[168] Чень Чжень сказав, указуючи на низький гірський хребет удалині:

— За цим хребтом відразу вже й пустеля. Старі скотарі кажуть, що це пустельне місце раніше було великим пасовищем і на ньому були навіть джерела. Подейкують, що кілька десятків років тому, коли Орхон спіткали тривалі посухи, озера й ріки тут пересохли, криниці теж висохли, але в тутешніх джерелах все ще була вода. Тоді усіх овець, корів і коней Орхону приганяли сюди на водопій, цілими днями до цих джерел вишиковувалися черги худоби, яка заодно обгризала й витоптувала траву, тож за два роки це пасовище перетворилось на напівпустелю. На щастя, джерела залишились неушкодженими, тож пасовище потроху відновилось, однак потрібно чекати ще кілька десятків років, поки воно набуде свого колишнього вигляду. Степ дуже крихкий, і якщо кількість худоби в ньому перевищуватиме норму, пасовища відразу ж перетворяться на пісок.

З-під колес автомобіля з писком розсипалися на всі чотири боки степові гризуни. Вказуючи на них, Чень продовжив:

— У допустиму кількість худоби потрібно включати також і допустиму кількість гризунів, адже степові гризуни ще більше руйнують степ, ніж худоба. А головна заслуга в зниженні кількості худоби в степу належить вовчим зграям. Ось