Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

для тебе подарунок, — сказав я, відкидаючи полу плаща і лапаючи перев’язь. — Ось, натрапив на меч твого батька.

— Жартуєш!

Він узяв меча, уважно оглянув піхви, повертаючи їх на всі боки. Тоді наполовину витягнув лезо, і воно знову зашипіло, сипонуло іскрами, закурилося легеньким димком.

— Це, справді, він! — вигукнув Люк. — Веревіндл, Полуденний Меч, рідний брат Нічного Клинка, Ґрейсвандіра!

— Про що ти? — не зрозумів я. — Не знав, що вони пов’язані між собою...

— Наразі не можу пригадати всю історію, але так, вони пов’язані, та ще й здавна. Дякую!

Розвернувшись, він зробив кілька кроків. Меч ударяв його по стегну. Тоді Люк стрімко обернувся до мене і сказав:

— Мене використали. Ця жінка знову викинула фортель, і я почуваюся розлюченим. Не знаю, що мені робити...

— Що таке? Що сталося?

— Моя мати, — пояснив Люк, — знову взялася за своє. Саме тоді, коли я думав, що тримаю віжки в руках і правлю, куди хочу, вона впала мені на хвіст та перетворила моє життя на лайно.

— Що саме утнула?

— Найняла Далта з його хлопцями захопити тут владу.

— Ну, ми приблизно так і подумали. До речі, що сталося з Арканзом?

— А, з ним усе добре. Звісно, я посадив його під арешт. Але він перебуває в добрих умовах, і у нього є все, що забажає. Я не збираюся його кривдити. Мені він завжди подобався.

— Тоді в чому проблема? Ти переміг. Тепер у тебе є твоє королівство.

— Чорт! — вирвалось у нього, і він винувато позирнув на вівтар. — Я відчував, що мене дурять, але не був упевнений. Повір, я ніколи не прагнув цієї посади. Далт сказав мені, що ми беремо владу, аби передати її моїй матусі. Я зайшов сюди разом із ним, аби придивитися за порядком, заявити родинні права, а тоді привітати її на троні, з помпою та різним таким лайном. Сподівався, що коли вона поверне собі трон, то, нарешті, відчепиться від мене. Я заберуся звідси до приємніших місць, а їй, щоб не нудьгувала, залишиться все королівство. Ніхто не казав, що цю марудну роботу хочуть підкинути мені!

Я похитав головою і сказав:

— Нічого не розумію... Ти здобув для неї королівство. Чому б тобі не передати його їй і не повернутися до своїх справ?

Він безрадісно розсміявся.

— Арканза тут любили, — мовив він. — Мене тут люблять. А ось мою матусю вони не дуже шанують. Ніхто не палає бажанням її повернути. Навпаки: є всі ознаки того, що її спроба всістися на трон закінчиться справжнім путчем проти путчистів.

— Але ж хіба ти не можеш просто відійти убік та віддати королівство Арканзу?

Люк стукнув кулаком по кам’яній стіні.

— Навіть не знаю, на кого вона в такому разі визвіриться більше: на мене чи на себе, що стільки дарма заплатила Далтові за скинення Арканза. Вона просто скаже мені, що це мій обов’язок, а я навіть не знаю — може, це так і є.

— Важке запитання, Люку... Як гадаєш, хто краще правитиме: ти чи Арканз?

— Чесно, не знаю. У нього більше досвіду в управлінні, але я тут зростав, і я знаю, що тут робиться та як із цим бути. Упевнений лише в одному: будь-хто з нас правитиме краще, ніж матуся.

Склавши руки на грудях, я намагався обдумати проблему.

— Не можу вирішувати за тебе, — врешті мовив. — Але скажи мені, а чим би тобі найбільше хотілося зайнятися?

Він реготнув.

— Ти ж знаєш, я завжди мав хист до комерції. Якщо мені вже треба осісти десь тут і робити щось для Кашфи, я б краще зайнявся збутом її промислової продукції за кордоном. А для монарха це ніби надто низька справа. Втім, можливо, це вдавалося б мені найкраще. Не знаю.

— То неабияка проблема, Люку. Не можу перебрати відповідальність радити тобі, як учинити.

— Якби я знав, що до такого дійде, то порішив би Далта ще в Ардені.

— Гадаєш, ти міг би з ним упоратися?

— Жодних сумнівів, — запевнив Люк.

— Хай як, але це не розв’язує твоєї теперішньої проблеми.

— Твоя правда. Боюся, що мені від цього не відкараскатися.

Стара перед вівтарем уже кілька разів зиркала в наш бік. Я подумав, що ми розмовляємо надто голосно для такого місця, тож майже прошепотів:

— Шкода, що нема інших гідних кандидатів...

— Якщо дивитися з Амбера, це все здається, мабуть, бурею у склянці води.

— Якого дідька, то ж твій рідний дім! У тебе є всі підстави ставитися до цього серйозно. Просто співчуваю тобі, якщо так через це переймаєшся.

— Так, більшість проблем починається зазвичай із рідного дому, ти помітив? Інколи мені просто хочеться піти й не повернутися.

— А що буде, якщо так і зробиш?

— Або матуся за підтримки Далта з його бандою поверне собі трон, тоді виникне хаос і купу людей, які виступлять проти неї, буде страчено; або вона вирішить, що шкурка не варта вичинки, й забереться до Вежі. Якщо вирішить на користь своєї відставки, то коаліція, котра підтримувала Арканза, негайно витягне його з в’язниці й продовжить свою справу з того місця, на якому вони зупинилися.

— Який із цих варіантів видається тобі ймовірнішим? — запитав я.

— Вона не поступиться, і тут спалахне громадянська війна. Хай хто переможе, у країні запанує безлад, а це не завадить нам і цього разу приєднатися до Золотого Кола. До речі...

— Я не в курсі, — квапливо сказав я. — Не маю повноважень обговорювати з тобою угоду про Золоте Коло.

— Приблизно так я й думав, — відказав Люк, — і не про це хотів запитати. Просто бажав би знати, чи не казав хтось в Амбері: «Вони все профукали», або «Дамо їм іще шанс, але трохи пізніше», чи «Справу з ними мати не відмовляємось, але про гарантії щодо Ереґнору вони можуть забути»?

Він награно посміхнувся до мене, і я зробив так само.

— Про Ереґнор можеш забути, — сказав йому.

— Так я і думав, — зітхнув Люк. — А як щодо решти?

— Мені здається, що позиція тут така: «Почекаємо і подивимося, що буде далі».

— Цього теж варто було сподіватися. Слухай, розхвали мене у своєму звіті, навіть якщо тебе не питатимуть,