Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

добре? До речі, гадаю, ти присутній тут не офіційно, строго кажучи?

— Це приватний візит, — сказав я, — з дипломатичного погляду.

Жінка у передній частині храму підвелася з колін. Люк знову зітхнув.

— Добре було б зараз опинитися в тому ресторанчику, в Аліси. Може, Капелюшник побачив би щось, чого ми не помічаємо, — промовив він. І раптом вигукнув: — А це що? Звідки він узявся? Виглядає точнісінько, як ти, проте...

Люк дивився мені через плече, а я вже відчував: щось не так. Але навіть не став викликати Лоґрус, бо був готовий до всього.

Я повернувся, посміхаючись.

— Готовий померти, братику? — спитав Юрт. Він чи то примудрився виростити собі нове око, чи вставив штучне, а волосся мав довге, тож не знаю, що там у нього було з вухом. Мізинець наче теж подовшав.

— Ні, але готовий убивати, — відказав я. — Добре, що ти саме підвернувся.

Він глузливо вклонився. Навколо нього стояло ледь помітне сяйво. Я відчував силу, що струменіла крізь нього, вихлюпуючись назовні.

— Ти вже пройшов остаточне зцілення у Вежі? — уточнив я.

— Не думаю, що воно мені знадобиться, — відповів Юрт. — Я в такій формі, що можу легко впоратись із будь-яким завданням, яке собі визначу. Тепер, коли я володію цими силами.

— Це Юрт? — запитав Люк.

— Так, — підтвердив я. — Це Юрт.

Юрт зиркнув у бік Люка. Я бачив, що очі першого зупинилися на мечі.

— Цей меч у тебе — об’єкт сили? Дай-но подивитися!

Юрт простягнув руку, і меч смикнувся під рукою Люка, проте залишився у піхвах.

— Вибач, ні, — відмовив Люк, і Юрт зник. За мить він з’явився за спиною Люка, ухопивши його за шию так, що той не міг дихати. Люк хапнув за руку, що намагалася його удавити, пригнувся, розвернувся й перекинув Юрта через плече.

Юрт упав перед Люком, а той не зробив ані поруху, щоби продовжити бійку.

— Витягни лезо, — сказав Юрт, — я хочу на нього подивитися. — Він струснувся, наче пес, і випростався. — Ну! — поквапив.

— Не думаю, що потрібна зброя, аби впоратися з таким, як ти, — відказав Люк.

Юрт виставив перед собою руки, стиснувши їх у кулаки. А кулаки звів докупи, на коротку мить, а коли розвів їх знову, то правицею витягнув з лівого рукава довгий меч.

— Тобі варто показувати цей фокус на площах, — зауважив Люк. — Туди й забирайся, просто зараз.

— Дістань меча! — сказав Юрт.

— Мені не подобається битись у церкві, — відповів Люк. — Може, вийдемо звідси?

— Дуже смішно. Наче я не знаю, що надворі стоїть твоє військо. Ні, дякую. Мені навіть приємно буде окропити кров’ю святилище Єдинорога.

— Тобі б поспілкуватися з Далтом, — порадив Юрту Люк. — Він має схожі бзики. Чи не потрібний тобі кінь? Або курча? Чи білі мишенята й алюмінієва фольга?

Юрт зробив випад. Позадкувавши, Люк вихопив батьківського меча. Лезо зашипіло, затріщало, закурилось, а Люк легко парирував удар і зробив випад. Раптом обличчя Юрта спотворив жах, відскочивши назад, він замахав руками, утратив рівновагу. Коли падав, Люк копнув його ногою в живіт, Юрт випустив меча, і той відлетів далеко вбік.

— Це ж Веревіндл! — видихнув Юрт. — Звідки у тебе меч Бранда?

— Бо я син Бранда, — промовив Люк.

На обличчі Юрта мимоволі промайнув шанобливий вираз.

— Не знав... — пробурмотів він і зник.

Я чекав. Видовжив чуйники магії та охопив ними всю церкву. Але тут не було нікого, крім Люка, мене самого та ще старої леді, яка здалеку спостерігала за нами, наче побоюючись прочалапати повз нас до виходу.

І тут Люк звалився на підлогу. Юрт стояв позаду нього: він щойно вдарив його ліктем по потилиці. Відтак Юрт потягнувся до зап’ястка Люка, видаючи намір вихопити меч із його руки.

— Він має належати мені! — встиг промовити Юрт, перш ніж я за допомогою каблучки вгатив його пучком чистої енергії, яка, гадав, має розірвати всі його нутрощі та перетворити супротивника на купу закривавленого желе. Я лише мить вагався, чи не застосувати мені не таку летальну енергію. Розумів, що раніше чи пізніше один із нас має вбити іншого, і вирішив покінчити з ним, доки йому не пощастить більше.

Але йому вже пощастило. Те, що він скупався у Фонтані, загартувало його більше, ніж я очікував. Юрт тричі перекрутився, наче на нього наїхала вантажівка, і вмазався в стіну. Він обвис. Відтак сповз на підлогу. З рота у нього потекла цівка крові. Він мав такий вигляд, наче ось-ось сконає. А тоді погляд його сфокусувався, і Юрт витягнув уперед руки.

Сила, подібна тій, яку я застосував проти нього, вдарила мене. Я був вражений тим, що йому вдалося перегрупуватися та відповісти ударом на удар на такому рівні й із такою швидкістю. Але не настільки вражений, аби втратити можливість парирувати цей удар. Зробивши крок уперед, я спробував спопелити його чудовим закляттям, яке підказала мені каблучка. Підводячись, він примудрився відбити його, саме вчасно, бо одяг на ньому вже почав тліти. Я наступав на нього, і він створив навколо мене вакуум. Довелося прокласти шлях крізь вакуум, продовжуючи дихати.

Я вдарив його закляттям, здатним перетворити на порох, іще потужнішим за перше, теж за підказкою персня.

Юрт зник швидше, ніж закляття влучило у нього, а на тому місці, де він щойно стояв, стіною пробігла тріщина завдовжки три фути. Я послав навздогін йому щупальця-датчики й за кілька секунд виявив його. Юрт припав до карниза під самісінькою стелею. Тієї миті, як я поглянув угору, він ринувся на мене. Я не знав, чи не зламаю собі руку, виконуючи наступний маневр, але подумав, що воно того варте в будь-якому разі, й піднявся в повітря левітацією. Порівнявся з ним приблизно на середині дистанції і, примудрившись відхилитися, завдав супротивникові удару лівою, щиро сподіваючись зламати йому шию, а не тільки щелепу. На жаль, цей удар зламав і моє левітаційне заклинання, тож я гепнувся на підлогу поруч із Юртом.

Падаючи, я почув, як закричала стара, й помітив, що вона кинулася до нас. Ми нерухомо лежали впродовж кількох митей, кількох ударів серця. Потім він перекотився на живіт, спробував підвестися, розпластався, знову спробував встати на ноги.

Юрт наштовхнувся пальцями на руків’я Веревіндла. Стискаючи пальці, він, мабуть, відчув