Читати книгу - "Чотири після півночі"

зупинившись лише, щоб узяти кувалду.

Ця частина й далі пригадуватиме все замість нього… якщо він тільки не захоче згадати якусь інакшу правду.

Батя Меррілл підняв кувалду і чимдуж опустив її — не так сильно, як Кевін, але достатньо, щоб виконати роботу. Він поцілив прямісінько у дашок фальшованого німецького годинника із зозулею.

Годинник не так зламався чи потрощився, як порснув: шматочки пластику, маленькі шестірні та пружини розлетілися навсібіч. І та крихітна частинка Баті, яка дивилася на це, пригадає (якщо, звісно, не спробує пригадати все інакше) лише, як шматки камери бризками розліталися довкола.

Він забрав кувалду з пенька і якусь мить стояв, утупившись своїми зачудованими, невидющими очима в недобитки. Птаха, яка для Баті виглядала точнісінько, як відсік для плівки в «Полароїді Сан», лежала на спині, задерши догори маленькі дерев’яні ніжки. Він трохи подивився, тоді розвернувся й попрямував назад до дверей комори.

— Маєш, — пробурмотів Батя собі під ніс. — І так годиться.

Навіть якби хтось стояв поряд, то, певно, все одно не зміг би розібрати змісту його слів, але важко було б не відчути те непомильне полегшення, з яким вони були вимовлені.

— Справу зроблено. Більше немає про що турбуватися. Що в нас далі? Тютюн і люлька, еге ж?

Та коли він через п’ятнадцять хвилин дістався магазину на іншому боці кварталу, то попросив не тютюну для люльки (хоча саме так він усе й пам’ятатиме). Він попросив плівку.

Для «Полароїда».

Розділ 13

— Кевіне, я спізнюсь на роботу, якщо я не…

— А може, зателефонуєш? Можеш? Зателефонуй і скажи, що спізнишся чи й узагалі не вийдеш сьогодні. Наче трапилося щось дуже, дуже, дуже важливе.

Містер Делеван насторожено запитав:

— Що саме щось?

— Можеш?

Тепер у дверях спальні Кевіна стояла місіс Делеван. За нею була Меґ. Обидві вони допитливо розглядали чоловіка в діловому костюмі та високого хлопця в плавках.

— Гадаю я… так, скажімо, міг би. Та я не стану, поки не поясниш, у чому справа.

Кевін стишив свій голос і, позираючи на двері, сказав:

— Це щодо Баті Меррілла. І камери.

Містер Делеван, який спершу лише спантеличено стежив за порухом синових очей, тепер пішов до дверей. Він щось пробурмотів дружині, яка кивнула йому. Тоді зачинив двері, майже не звернувши уваги на протестне ниття Меґ, принаймні не більше, аніж звернув би на пташину, яка виспівувала на телефонному дроті за вікном спальні.

— А що ти мамі сказав? — запитав Кевін.

— Що в нас чоловіча розмова, — злегка всміхнувся містер Делеван. — Гадаю, вона подумала, що ти хочеш поговорити про мастурбацію.

Кевін зашарівся.

Містер Делеван стривожився:

— Ти ж не цей, правда? Ну тобто, ти ж знаєш…

— Знаю, знаю… — поспіхом мовив Кевін. Він не збирався казати батькові (та й не був певен, що зміг би зібрати правильні слова докупи, навіть якби захотів), що його збило з пантелику зовсім не те, що було відомо про дрочіння не лише батькові — що наче й не мало б його жодним чином дивувати, та все ж таки дивувало, — але й мамі також.

Не важливо. Це жодного стосунку не мало до його нічних жахіть чи до тієї несподіваної думки, яка закралася йому до голови.

— Це стосовно Баті і моїх поганих снів. Та здебільшого це щодо камери. Бо Батя її якимсь чином украв, тату.

— Кевіне…

— Я потрощив її на шматки, знаю. Та то була не моя камера. То була інша. Проте не це найгірше. Найгірше те, що він досі користується моєю, щоб робити знімки! І пес вибереться звідти! І коли те станеться, гадаю, він мене вб’є. У тому іншому світі він уже почав с-с-с….

Кевін не зміг закінчити. Він знову сам себе здивував — цього разу заплакавши.

На той час, коли Джон Делеван нарешті заспокоїв свого сина, була вже за десять хвилин восьма, і він змирився з думкою, що спізниться на роботу. Батько обійняв сина — що б то не було, воно справді стривожило хлопця.

Поки Кевін схлипував, містер Делеван підійшов до дверей і обережно їх прочинив, сподіваючись, що Кейт забрала Меґ донизу. Забрала, коридор був порожнім. «Один на нашу користь», — подумав він і повернувся до Кевіна.

— Уже можеш говорити? — запитав містер Делеван.

— Батя має мою камеру, — хрипко сказав Кевін. Його почервонілі, вологі від сліз очі втупилися в батька. — Він якимсь чином заволодів камерою і користується нею.

— І це тобі наснилося?

— Так… і дещо я пригадав.

— Кевіне… то була твоя камера. Мені шкода, синку, але таки твоя. Я навіть бачив ту маленьку щербину збоку.

— Він, напевне, якось це провернув…

— Кевіне, це, здається, досить надум…

— Послухай, — наполегливо мовив Кевін, — можеш просто послухати?

— Гаразд. Так. Я слухаю.

— Я пригадав, коли він вручив мені камеру — тоді, коли ми збиралися її розтовкти, пам’ятаєш?

— Так… і я дещо згадав.

— Я поглянув на маленьке віконце, де камера показує, скільки ще знімків залишилося. І там було три, тату! Трійку показувало!

— Ну? І що з того?

— У ній іще й плівка всередині була! Плівка! Я знаю, тому що пам’ятаю, як одна з тих блискучих чорних штук підстрибнула, коли я вгатив по камері. Вона підстрибнула, а тоді, перевертаючись, упала.

— І що?

— У моїй камері не було плівки, коли я давав її Баті! От що. Я мав двадцять вісім знімків. Він хотів, аби я зробив іще тридцять, щоб було загалом п’ятдесят вісім. Я, може, купив би більше плівки, якби знав, що в нього на думці, хоч, мабуть, не став би. Але тоді я дуже перелякався …

— Ага. Я теж трохи.

Кевін із повагою подивився на батька:

— Справді?

— Так. Продовжуй. Здається, я розумію, на що ти натякаєш.

— Він хотів дати і свої гроші на плівку, але трохи — навіть не половину. Він безсовісний жмикрут, тату.

Джон Делеван усміхнувся:

— Ще й який, сину. Один із найвідоміших у світі. Завершуй швидше. Страшне, як темпус фугітує.

Кевін зиркнув на годинника. Була вже майже восьма. Ніхто з них не знав, що Батя прокинеться трохи менш ніж за дві хвилини й розпочне свої ранкові справи, з яких майже нічого потім не пригадає.

— Гаразд, — сказав Кевін. — Я це все до того, що не зміг би придбати більше плівки, навіть якби захотів. Усі гроші, що мав, я витратив на купівлю трьох фільмпаків. Я навіть у Меґан позичив один бакс, дозволивши їй познімати трохи.

— І ви двоє зробили всі світлини?

— Так! Так! Він навіть сказав, що їх