Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

— Ви бачили дивно реконструйовану сцену арешту Войнаровського, що мав місце в Гамбурзі…

Він посміхнувся і легко кивнув головою. Він знов западав у забуття. Ця розмова виснажила його вкрай. Слова його ставали вривчасті, все менш зв’язкі, голос тихий-тихий.

— Потім мені вдалося… Я виїхав до Франції… В Тулюзі скінчив школу, подався в кольонії… Був в Індокитаю, в Порт-Саїді, в південній Африці, в Дагоме… Там я розбагатів… Там я зустрів таун-тсе… І завжди марив про Україну, шукав, писав, просив найти українців — ні душі не бачив, ніякої звістки… хотів уже їхати — спинила таун-тсе… все пропало… лишилось тільки божевілля… думка докучлива, страшна… я стлів з нею… а я навіть не вмію говорити по-українськи…

Приятель підійшов до мене і сердито взяв мене за руку.

— Слухай, негайно мусиш відійти. Твоя присутність скорочує йому життя.

Я підвівся. Справді, був останній час відходити. Але я не міг себе змусити відірватись од того обличчя, що гостро вирисовувалось у синявім сяйві, від того ледве чутного голосу людини, що вмирала тут самітньо, мов звір на пустелі. Чого він мене кликав? Хотів нарешті розповісти комусь, живому, ближчому, те, що ненастанно тліло в думці, те, що володіло всім його єством, всіми пориваннями й прагненнями. Це була фатальна людина. Мені було його невимовно шкода, та коротка розмова встигла мене прив’язати до нього, до його докучливої думки.

Він узяв мою долоню своєю синявою рукою. Тримав її довго, напричуд міцно.

— Ідіть, уже пора… мені було приємно, що я вас побачив, так дивно збіглись обставини… може, ви мій родич, може, у нас у жилах однакова кров… Коли шукатимете далі в актах, постарайтеся найти, що сталось із третім… нашим одноіменником.

— Неодмінно, — промимрив я.

— Поспішай, — торкнув мене приятель, — і так уже треба робити впорскнення…

А хворий ще не відпускав мене.

— Може, я спав двісті літ — чи правда?.. шкода мені… коли будете на Україні, згадайте мене… я так прагнув її бачити… у сні бачив лише… я нічого не знаю про Україну…

— Я прийду ще, розповім вам, — прошепотів я.

Він сумно хитнув головою і посміхнувся. Після того вже не сказав ні слова. Запав знов у темну, глуху прірву, замкнув тяжкі очі. Груди його важко підіймались, він хрипів. Його рука вже не мала сили тримати моєї, випустила її і безвладно впала на постіль. Ми тихо відійшли.

На другий день приятель сповістив мене, що інжинір Ч… тієї самої ночі над ранком минувся. Останнім словом була назва втраченої і віднайденої дивно батьківщини, та солодка і жорстока назва, що стільки літ ворохобила його душу.

Так умер нащадок мазепинця Ч…, засланого на віки в Вологодську губернію, може, найкращий у світі українець.

1937 р.

Ігор Костецький (Ігор Мерзляков)

14 травня 1913 — 14 червня 1983

Постать Ігоря Костецького, письменника, критика, літературознавця, публіциста й видавця, досі лишається однією з найколоритніших і найсуперечливіших в українській літературі XX століття. «Для мене він був об’явленням Божим і диявольським» — написав про І. Костецького в своїх спогадах визначний філолог Юрій Шевельов (Шерех).

Ігор Мерзляков (таке справжнє прізвище письменника) народився в Києві в родині музикантів. Після навчання в Ленінградському театральному училищі та в Московському інституті імені Луначарського працював режисером у Пермі. Війна застала його у Вінниці. Звідси його було вивезено до Німеччини. По війні він (на відміну багатьох колишніх мешканців таборів «переміщених осіб»), одружившись із письменницею Елізабет Котмаєр, цілком натуралізувався в німецькому академічному середовищі. І навіть московські «Дантовские чтения» відгукнулися були на смерть «західнонімецького дантолога І. Костецькі».

Ігор Костецький — автор численних збірок оповідань, повістей, п’єс та перекладів (частину з яких друкував був у заснованому ним таки видавництві «На горі» у Штутгарті). І однак до кінця днів лишався в діаспорних колах мало не «парією». Причиною нелюбові до Костецького були не лише його погані манери та ексцентричні вихватки, а й зухвалі політичні ескапади. Для правовірних бандерівців-мельниківців іронічно говорити про канонізовані постаті з «патріотичного пантеону» було непрощенним гріхом, — тож навіть ліберальна редакція «Сучасності» змушена була у 1960-х привселюдно «каятися» в тому, що вмістила «політично хибну» статтю письменника.

Підґрунтя для конфлікту заклали й мистецькі принципи Костецького. Юрій Шевельов згадував: «Із зневагою й огидою він ставився до традиційних стилів українського побутового реалізму й сентиментальної напівфольклорної лірики — того, що він називав „кохання на перелазі“, — його убивче окреслення. Він хотів літературного експерименту, індивідуальних шукань. Ці засади він сповідав з несхибною ревністю, з гарячковим патосом, без жадних компромісів».

Тож навіть хвиля «відкриття білих плям» майже оминула постать Костецького, — надто не вписувався він до всіх усталених стандартів. Перший однотомник прози письменника в Україні з’явився лишень 2005 року, хоч палкими шанувальниками його творчості були Юрій Шевельов, Григорій Кочур, Соломія Павличко…

© Максим Стріха, літературознавець, перекладач (Київ)

Ціна людської назви

Оберемкуватий пан звів брови на сірий аркуш паперу. Сірий аркуш був список мешканців, узятий двома, згори й знизу, металевими прищіпками на дверях. Не знайшовши дзвінка, пан зігнув пальця й постукав. Потім постукав голосніше. Чи можу —— Чи можу бачити пана Павла Палія. На дверях стояла жінка з синюватими бровами, і на неї з кухні хтось тонко і пронозно кричав. Проходьте, сказала жінка. Йдучи коридором, прийшлий пан узяв до губів зігнутого пальця й двічі обсмоктав. Війстя під килимом — і клапоть малинового сукна на протилежній стіні, де вікно. Шкірою оббитий ослін. І канапа. Над канапою картина, густо жовтої фарби, густо й мазано. До кімнати попід килимом проліз чоловік без піджака, навіть без камізельки, привітався, не виймаючи з рота цигарки. Я Павло Палій, сказав він. Дуже приємно, сказав прийшлий оберемкуватий пан. Я до вас у справі надзвичайній, вибачте —— Я Павло Палій, сказав прийшлий пан. Знаю, сказав господар кімнати, ми обидва Павли Палії.

Ми обидва Павли Палії, сказав прийшлий пан. Власне кажучи, воно не зовсім відповідає, бо я ——Господар кімнати сів на канапу і заклав ногу на ногу, і курив, і бачив, як прийшлий пан клюнув носом. Вибачте, сказав прийшлий пан, я погано спав ніч. Власне кажучи, я не погано спав ніч, але —— Господар півліг на канапу і слухав. Він кидав попіл на підлогу, на килимок і нічого не казав, тільки слухав, хоч прийшлий пан теж майже нічого не казав. Господар кімнати мовчав так, як мовчать, коли хтось говорить. Не можна ствердити, сказав прийшлий пан, щоб ми були обидва