Читати книгу - "Домбі і син"

впродовж цілого дня віконниці так збурили всіх сусідів; що дім майстра корабельних інструментів удостоївся незвичайної уваги громадськості і перебував під пильним наглядом гурту роззяв, що з протилежного боку вулиці спостерігали за ним безперервно, від сходу до заходу сонця. Групу безробітних і волоцюг цікавила, зокрема, капітанова доля, і раз по раз хтось із них падав у болото під вітриною крамниці, зазираючи крізь підвальні грати й залюбки уявляючи, що капітан висить там у кутку, бо онде видно краєчок його фрака. Те, що капітан саме там; завзято заперечувалось фракцією опозиціонерів, яка дотримувалася думки, що він лежить на сходах, убитий молотком. Отже, коли об’єкт цих пересудів з’явився рано-вранці на порозі, живий і здоровий, мов нічого й не трапилось, то тут не обійшлось без певного розчарування; а квартальний наглядач, чоловік амбітний, який розраховував бути за присяжного при виламуванні дверей, і в повній парадній формі: виступити як свідок перед слідчим; не втримався, аби не сказати сусідові навпроти, що, краще б той, у лискучому капелюсі, таких коників більше не викидав — яких саме, він не уточнював, — і що він, наглядач, відтепер триматиме його на оці.

— Капітане Катле, — сказав замислений над чимсь Уолтер, коли вони стояли під дверима крамниці, відпочиваючи по тяжких трудах і поглядаючи на стару, знайому вулицю; година була ще рання. — І за весь цей час — жодної вісточки про дядька Сола?

— Жоднісінької, голубчику, — похитав головою капітан.

— Поїхав шукати мене, любий, хороший старий, — мовив Уолтер. — Але щоб ні разу вам не написати? Чому ж це так? Ну, хай він каже в листі, що ви дали мені, — він видобув з кишені пакет, розпечатаний в присутності премудрого Якчіпа, — коли до того, як відкриєте конверт, від нього не буде звістки, то можете вважати, що він помер. Борони боже! Але тоді була б звістка про нього, — якби він справді помер! Не він сам, так хтось інший написав би — звірно, знаючи його останню волю, мовляв, «такого-то числа помер у моєму домі» — чи то «у мене на руках», чи ще якось, — «містер Соломон Джілс з Лондона, що просив передати вам останнє вітання й останнє побажання».

Капітан, який досі не піднімався на таку висоту передбачення, був уражений перспективами, що відкривалися звідти, і, глибокодумно кивнувши головою, озвався:

— Добре сказано, хлопче. Дуже добре сказано. Я багато думав про це… точніше, — додав, червоніючи, Уолтер, — я багато про що думав цілу цю безсонну ніч і певен, що дядько Сол (дай йому боже, щастя!) живий і повернеться. Я не так уже й дивуюся, що він поїхав, бо коли й не брати до уваги його потягу до чудесного, що завжди був йому властивий, та тої великої любові, яку чув до мене і проти якої все інше для нього не мало значення, — о ніхто цього не знає так, як я, мені ж він був рідніший за батька, — тут голос Уолтерів зробився приглушений, хрипкуватий, а погляд помандрував кудись у глиб вулиці, — коли, кажу, й не брати цього до уваги, то й без того я читав і чув про людей, котрі, якщо хтось рідний і дорогий їм пропав безвісти на морі, переселялися в ті прибережні краї, куди чутка про загиблий корабель могла б дійти хоч на годину-дві раніше, ніж кудись-інде; а навіть, бувало, пливли тим самим курсом до порту його призначення, ніби те плавання могло їм щось пояснити. Я, певно, й сам би так учинив — може, й швидше, ніж хтось інший. Але що дядечко не написав вам, хоч явно мав намір це зробити, або, якщо він і помер, то як так, що вам ніхто не дав знати про його смерть, — отого я втямити не годен.

Капітан Катл, скрушно похитавши головою, зазначив, що й сам Джек Якчіп не годен був того втямити, а цей чоловік теж уміє висловити путящу думку.

— Був би мій дядечко безпечним юнаком, що його якась компанія могла затягти до шинку і там порішити задля тих грошей, які мав при собі, — сказав Уолтер, або гулящим матросом, що сходить на берег з кількамісячною платнею в кишені, — то я ще міг би зрозуміти, чому він зник отак без сліду. Але, знаючи, яким він був, — сподіваюсь, і є, — я не можу собі цього уявити.

— Уолтере, хлопче, — сказав капітан, тоскно дивлячись на нього, поки він розмірковував, — ну, і що ти про все це думаєш?

— Сам не знаю, що думати, капітане Катле, — відповів Уолтер. — Мабуть, він таки й справді вам не писав. Це без усяких сумнівів?

— Коли б Сол Джілс писав, то де ж його лист, хлопче? — переконливо сказав капітан.

— Може, він попросив когось передати листа особисто, — висунув припущення Уолтер, — а той забув про нього або закинув кудись, а то й загубив. Навіть це здається мені ймовірнішим, ніж та, друга можливість. Одне слово, я не тільки не хочу брати до уваги ту другу можливість, капітане Катле, а й не можу і не буду.

— Надія, Уол-ре, — глибокодумно сказав капітан, — надія. Ось що тебе надихає. Надія — це буй (перегорни свою «Пташку співучу», розділ ліричних, пісень), але, господи ж мій, як і кожний буй, вона лиш тримається на плаву, і нікуди ти нею не постернуєш. Там, на носі, де фігура Надії, є й якір; та тільки що мені, з якоря, коли нема дна, щоб кинути його?

Усе, це капітан Катл виголосив не так від себе самого, як від імені мудрого городянина й домовласника, що покликаний вділити пригорщу своєї мудрості недосвідченому юнакові. Обличчя його під час промови й справді сяяло новою надією, яку перейняв від Уолтера, тож завершив він тим, що ляснув хлопця по спині і з запалом мовив:

— Ур-ра, хлопче! Я й сам такої ж думки.

Уолтер, весело сміючись, відповів тим самим «ура!» і сказав:

— Ще лиш словечко про дядька, капітане Катле. Гадаю, такого не могло бути, щоб він послав листа звичайним шляхом — через поштову контору чи з якимсь судном… розумієте?

— Ну, ну, хлопче? — підтримав його капітан.

— …і ви якось прогавили того листа.