Читати книгу - "Диво"

небезпека?.. Він побіг на другий кінець Києва, де Ярослава винаймала собі хатинку. Боявся, що не застане. Бо коли Ситник довідався про когось, що той у Києві, то чом би не знав і в якій той хижі переховується? Видно, ще не встиг дізнатися. Ярослава була вдома, ніщо не видавало в ній стривоженості, мабуть, не дійшли ще до неї загрозливі вісті. Що ж, так ліпше. І не дійдуть. Він взяв її за руки, сказав:

– Ходімо.

– Куди?

– Світ за очі!

– А що з собою брати? – засміялася вона.

– Не треба нічого.

– Гаразд. Ходімо.

Вони справді вийшли як стояли. А дорога ж була далека – стелилася у віки. Та в своїй безтурботності обоє не відали того. Не відали навіть тоді, коли попереду в вузькій вуличці забачили трьох. Відважно йшли їм назустріч. Сивоок упізнав між тих трьох Ситника. Мабуть, знала його і Ярослава, бо сполотніла, стала першою. Ситник з двома поплічниками підбігцем кинувся на здобич.

– Утікай! – хрипко сказав Сивоок. – З Києва!

– А ти?

– Утікай! – повторив він і пішов на тих трьох.

Троє вже були коло нього. Видно, не велено їм вживати зброю, бо Ситник тільки стискав наголів’я меча, а його два прислужники вчепилися Сивоокові за руки.

– Утікай! – ще раз гукнув Сивоок і озирнувся, щоб побачити, чи послухала його Ярослава; та її не треба було підганяти, видно, знала, що не за ним ідуть, а за нею, недарма ж тоді казала, що втекла з Новгорода. Щось таїлося тут зловісне, ніколи більше не заводила мови про Новгород, ніколи не міг би пов’язати її імені з Ситником.

Вона вже добігала до закруту вулички, востаннє озирнулася – мабуть, певна була, що не загрожує йому ніщо, а їй грозило щось страшне, бо втікала щодуху; Сивоок глянув на її обличчя, йому належали ті сірі очі, розхилені губи, ота вигиниста постать, він увібрав її всю, запам’ятав назавжди, навіки. А Ситник, переконавшись, що не зрушать його дурні з місця, поки триматимуть Сивоока, вихопив з піхов меча, вдарив художника ззаду по шиї, коли той дивився услід Ярославі, гукнув відчаено своїм:

– Рубайте!

Ті відпустили Сивоокові руки; він знетямлено вхопився за рану на шиї, а вони хапливо видобули мечі, пронизали його з двох боків, ще, ще. Він упав на землю. Пітьма напливала на нього, сяйнули ще крізь пітьму сірі Ярославині очі, потім долинув до нього з далекої далечі тяжкий схлип маленького хлопчика на темному задощеному шляху – і вмер той хлопчик у великому, могутньому чоловікові, невтомне й палке серце якого втишилося навіки…

В ніч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав час, щоб прийняти в гридниці Ситника, спитав, ще той тільки з’явився на порозі:

– Де дочка?

Ситник м’явся.

– Де? Питаю.

– Утекла.

– В Новгороді втекла, тут утекла.

– Сивоок…

– Що Сивоок?

– Поміг їй.

– Де він?

Ситник знов м’явся.

– Кажи!

– Нема його.

– Відаєш, що мовиш?

– Так вийшло. Веління твоє, князю, було: всякого, хто…

– Убили Сивоока? – тихо спитав боярина князь, підходячи впритул.

– Ага, так.

Ярослав одійшов у темний куток, довго мовчав, потім сказав коротко, жорстоко:

– Підеш у поруб.

Ситник розтулив був губи, щоб мовити своє: «Ага, так», але вчасно схаменувся, впав на коліна.

– Князю! Служив тобі вірою і правдою… В поруб, у холод, у мокрість…

Мовби випрошував місця сухішого. Князь глянув на нього з огидою. Аж тепер зрозумів свою княгиню в її відразі до нітнявого боярина. Гидкий у всьому. Вірний, як пес, але позбавлений розуму, навіть собачого.

– Щоб не страждав у холоднечі, велю потяти тебе мечами ще до настання зими одразу по святах, – сказав і ляснув двічі в долоні.

Відчинилися двері з другого боку гридниці, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника:

– Взяти!

Коли боярина повели, князь узяв трисвічник, потримав його, поставив, узяв тільки одну свічку, мов спокутник, тихо пішов по довгих заплутаних палацових переходах, відшукав кімнатку Пантелія, розбудив того, не даючи оговтатися, звелів:

– Наготуй пергамен і писало.

– Світла мало, князю.

– Досить з тебе. Перепишеш завтра. Готовий? Пиши так: «Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и церковь святыя Софии». А той пергамен, де значиться про Сивоока, щоб вилучив.

– Як же так, князю!

– Роби, що велять! Нема Сивоока і не буде ніколи.

Князь вийшов. Пантелій не встиг навіть спитати його, що ж сталося; вже тої ночі не заснув, насилу діждався досвітку, побіг до Софії, звідти кинувся до хижі Сивоокової, потім розшукав Гюргія. Гюргій уже все знав. Навіть більше: поки Пантелій спав, а князь колотився зі своїми незбагненними державними клопотами, Гюргій з кількома своїми вірними товаришами нишком заховали тіло Сивоокове в Софії, і тепер десь ті знову викладали мозаїку на порушеному місці, щоб ніхто ніколи не довідався, де спочило найпалкіше серце землі Київської. Пантелій сказав про пергамен, де записано, що Сивоок збудував Софію.

– Даси мені, – звелів Гюргій.

– А коли князь спитає?

– Напишеш йому ще раз. Однаково спалить. А я збережу. Так, як у нас в горах бережуть. Надовго.

А настав день, який мав би освітити нечуваний злочин у Києві, але не сталося того. «Що ж ви будете чинити, як день навідання прийде?» Та й що справді? Може, так і треба? Християнство починалося з смерті Ісусової. І першомученик християнський архідиякон Стефан був побитий камінням після жорстоких сперечань за віру з сонмищами невіруючих. Вороги вивели Стефана за город, били камінням, а він молився: «Господи Ісусе, прийми дух