Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Книги Якова, Ольга Токарчук

Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

133
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 241 242 243 ... 258
Перейти на сторінку:
священника, жодного рабина. Ґітля смертельно образилася б, якби він так вчинив. У четвер на світанку починається агонія, жінки будять Ашера, який задрімав, поклавши голову на письмовий стіл. Вони запалюють свічки довкола ліжка. Аделаїда починає молитися, але тихо, наче розмовляє сама з собою. Ашер бачить, що нігті Ґітлі побіліли, а потім почали невблаганно синіти. Він бере її за руку і відчуває, що рука — геть холодна. Дихання стає важким, із присвистом, кожен вдих вимагає зусиль. Через годину перетворюється на хрипіння. Це важко слухати, тому й Аделаїда, і пані Бахман плачуть. Але це дихання слабшає — а може, просто слух до нього звик? Ґітля заспокоюється і відпливає. Ашер є свідком цієї миті: це відбувається задовго до того, як зупинилося серце й стих подих. Ґітля кудись виривається, вона вже не тут, у цьому хрипучому тілі. Пішла, зникла. Щось зацікавило її, відвернуло її увагу. Вона навіть не озирнулася.

У четвер о тринадцятій годині серце Ґітлі перестає битися. Вона робить останній вдих, і той ковток повітря в ній залишається. Наповнює її груди.

Тож немає жодного останнього подиху, — дедалі гнівніше думає Ашер. Жодна жива душа не виривається з тіла, навпаки, тіло втягує в себе дух, щоб забрати його в могилу. Він стільки разів це бачив, але лише тепер по-справжньому збагнув. Саме так. Немає жодного останнього подиху. Жодної душі.

Варшавський стіл на тридцять персон

До Варшави звістка про смерть Якова Франка доходить із запізненням, на початку січня, коли замерзле місто порожніє і цілий світ здається зіщуленим, зашнурованим шорстким шпагатом.

У Воловських на вулиці Валіцув поставили великий стіл на тридцять персон, старанно накрили його білою скатертиною і заставили порцеляною. Поряд із кожною тарілкою поклали булку. Штори на вікнах зсунули. Діти Воловських, Александер і Мариня, чемно вітаються з гістьми, які вручають їм дрібні гостинці: фрукти й солодощі. Мила Мариня з чорним як смола кучерявим волоссям робить реверанси й повторює: дякую, дядьку, дякую, тітко. Потім діти зникають. Розставлені через рівні проміжки на столі семисвічники освітлюють зібрання: всі вбрані по-міщанському ошатно, у чорне. Старий Францішек Воловський стоїть у головах столу, біля нього — сестра Маріанна Лянцкоронська і син, молодший Францішек, із дружиною Барбарою; далі — дорослі діти інших братів Воловських із чоловіками, дружинами, а також діти Лянцкоронських, двоє братів Єзерянських — Домінік та Іґнацій; Онуфрій Матушевський з дружиною з Лабенцьких, брати Маєвські з Литви, Якуб Шимановський з новою дружиною з Рудніцьких. Францішек допомагає батькові встати, той довго дивиться на всіх, потім простягає руки до тих, що стоять праворуч і ліворуч від нього, інші роблять те саме. Син чекає, що батько почне співати одну з тих пісень, які слід співати тихо, майже пошепки, але батько лише каже:

— Подякуймо Богові нашому всемогутньому та його славі, Діві Осяйній, що ми витримали. Подякуймо Володареві нашому, що він нас сюди привів, і хай кожен молиться за нього, як уміє, з найбільшою любов’ю.

Тепер вони моляться мовчки, схиливши голови, аж доки старий Францішек Воловський озивається своїм усе ще могутнім голосом:

— Що віщує про настання нових часів? Що казав Ісая?

Найстарша Лабенцька, яка сидить ліворуч від нього, механічно відповідає:

— Скасування законів Тори та єресі, що починають панувати у царстві. Так було сказано в давнину, і цього ми чекали.

Воловський прокашлюється, робить глибокий вдих і починає:

— Наші предки розуміли це, як уміли, і гадали, що пророцтво це стосується того, як християни заволоділи світом. Але тепер ми знаємо, що йшлося не про те. Всі євреї мають пройти через царство Едому, аби пророцтво могло здійснитися! Яків, Володар наш, був утіленням Якова, який першим пішов до Едому, адже історія біблійного Якова — то й наша історія. Так каже й Зогар: наш отець Яків не помер. Його земний спадок перейняла Ева, яка є Рахеллю Якова.

— Насправді Яків не помер, — відповідають усі хором.

— Амінь, — відказує Шломо-Францішек Воловський, сідає за стіл, розділяє булку на шість частин і починає їсти.

Про зняття полуди

Один із торгових партнерів, що в них Воловські купують хміль, особливо каверзний. Засунувши руки до кишень, дивиться, як молодший Францішек зважує мішки, і нарешті питає:

— А скажи-но, Воловський, чого ви їздите до того Франка і дітей своїх до нього посилаєте, якщо в наших костелах хреститеся? А ще кажуть, що ви вважаєте його якимось патріархом і гроші йому регулярно жертвуєте. І що з католиками одружуватися не хочете.

Воловський намагається бути з ним привітним, поплескує його по плечах, наче свій свого:

— Люди перебільшують. Це правда, що ми зі своїми одружуємося, але ж так усі роблять. Своїх ми краще знаємо, та й жінки наші готують те саме, що готували наші матері, і звичаї у нас однакові. Це природно. — Францішек поклав мішок на вагу і тепер підбирає порцелянові гирі. — Наприклад, моя дружина пече такі ж булки, як моя мати: так зуміє лише той, хто народився на Поділлі в єврейській родині. Через ті булки я з нею й одружився. Той Франк подав нам руку, коли ми потребували допомоги, і тепер ми віддячуємо йому. Адже це чеснота, а не гріх.

Воловський перебирає гирі, вишукує найменші, щоб зважити сухий хміль до останньої дрібки.

— Маєш рацію, — каже продавець. — Я одружився заради капусти з горохом. Моя готує її так, що язика проковтнути можна. Але кажуть ще, що ви поруч оселяєтеся, і тільки-но якийсь панський двір постає, ви вже й тут. Шинок відкриваєте, крамницю, навіть хори засновуєте…

— Ну, і що в цьому поганого? — відповідає Воловський лагідно, записуючи вагу у відповідну колонку. — В цьому й полягає торгівля. Треба знайти місце, де в тебе будуть покупці. Ти й сам так робиш, а мені, виходить, не можна?

Продавець подає йому другий мішок, такий великий, що ледве поміщається на вазі.

— А діти? Кажуть, що ви Франковим синам спільним коштом добру освіту дали і називаєте їх бароновичами. Їх часто бачать у Варшаві на балах, карнавалах і комедіях. Багатими каретами їздять…

— А католики на бали й карнавали не ходять? А карети, що ними Потоцькі їздять, ти бачив?

— Ти, Воловський, до панів не рівняйся.

— Я й не рівняюся. Є поміж нами бідні й багатші. Одні пішки ходять, а інші розкішними екіпажами їздять. І що з того?

Воловському вже набрид той зануда. Він ніби розглядає сушений хміль, ніби нюхає його й розтирає пальцями, а насправді нишпорить поглядом по подвір’ї. І в голосі його — якась приглушена злість.

1 ... 241 242 243 ... 258
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книги Якова, Ольга Токарчук"