Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Далі йшли тринадцять сторінок гачків і значків, від вигляду яких у мене навіть сльози виступили (ось оце от все я бачив наживо в підземеллі виповзня). Новою виглядала лише емблема зі стилізованими крилами (чи не про неї Расмус розповідав?). Та сама «ла-ла-ла» мала шістдесят чотири опорні точки, одна з яких явно знаходилася в Суессоні.
Але це ще був не кінець — автор літопису знову мінявся. Через якусь кількість років далекий нащадок Салема («Баркус я!»), але теж король, додав новий розділ в розтягнуту епопею. Вірніше, нашкрябав (почерк у чувака був жахливий).
На теплий берег повернулися «ангели», творці «ла-ла-ла», чи хто вони там такі насправді, і оголосили місцевим рибакам, що збираються усунути допущену помилку, після чого «нічні гості припиняться». Баркус поставився до їх заяви скептично: той, хто раз ТАК помилився, цілком може помилитися ще раз, а нічні гості особисто йому не заважали. Така точка зору знайшла розуміння серед його оточення (чорні, взагалі, не люблять благодійників), і багато хто почав збиратися в дорогу («на нове місце»). Командир «ангелів» зупиняти дикунів не став, але оголосив, що якщо хто спробує потім вернутися, їх уб’ють без вияснення причин як злодіїв і бандитів. На що Баркус на правах старшого обіцяв, що тих, хто заявиться в їх новий дім, залишать на ніч під деревом. Люди сіли на човни і відплили геть, куди — не уточнялося, хоча у мене були підозри на цей предмет. Останнім записом Нармар, внук Баркуса, давав знати, що «втікачі з полуденного гóрода» були на ніч прив’язані до дерев «як заповідали пращури». Живими на ранок залишилося двоє, «і їх тоді приймили помежи нас». Згадане предком дійство було обрядом прийняття у плем’я. Дикі люди!
Ну і, питається, що я читав? Мемуари в персоналізованій підшивці? І заради якого дідька? Де тут страшна таємниця, я питаюся? Де діаграми сил, формули декоктів чи хоча б конспект теорії?!! Загальний смисл подій і так був ясний всім здравомислячим людям (мені його, здається, Чарак вперше виклав). Єдиною цінністю були схеми «ла-ла-ла», але і тут була двозначність — ламати чи не ламати? Краще б вони шлях до того сховку детальніше описали, чесне слово!
Шерех образився і пішов. Ну і пес з ним, все-одно самому доведеться розбиратися.
Я, зітхнувши, повернув книжку у футляр і пішов снідати (не йти ж до Акселя на голодний шлунок!). Ніч минула абсолютно непомітно.
Глава 45
Сатал страждав, причому, страждав страшенно. Ларкес виконав погрозу і відправив його керувати розслідуванням вибуху в керпанських лабораторіях. Це був компроміс з армійською службою безпеки, вельми роздратованої вторгненням межі її відповідальності: хапати і патрати підозрюваних за законами воєнного часу було… можна, але під наглядом цивільної влади.
Жителі Керпана обговорювали події рівно два дні (вибух у алхіміків? Теж мені, новина!). Істинного значення події не зрозуміли навіть журналісти (цих лише жертви цікавлять). Країна, тліючи жаром прихованих конфліктів, до неможливого напружуючи ресурси для захисту громадян від Потойбічного, не могла дозволити собі ще одну внутрішню війну. І армійське командування розуміло ситуацію не гірше, ніж пан Міхельсон: треба було не просто знайти і покарати винних, але викорінити з реальності саму думку про повтор чогось подібного. І так вже розпорядилася доля, що на вістрі конфлікту опинився Сатал.
Навіть у найстрашніших снах маг не бачив себе цивільним куратором. Інстинкти вимагали від нього командувати і розпоряджатися, а болісні спогади про невдачі (подарунок нежитя) пропонували заткнутися і дати професіоналам робити свою роботу. Колишній всесильний господар регіону пішов на хитрощі: висунув вимогу, щоби для нього знімали копії усіх документів, які з’являлися в справі, і вивчав їх настільки старанно, ніби і справді розумів. Через три дні після вибуху відбулася перша сумісна нарада всіх учасників, і несподівано виявилося, що зачеплений Шерехом чаклун і справді розуміє більше за інших.
Причину вибуху встановили легко, як тільки розібрали завали. Місце було вибрано ідеально — їдальня для технічного персоналу, а час — по-ідіотськи: сьома година вечора, коли там були лише прибиральниця і чергові кухарі. Коробку з нестабільною речовиною в приміщення приніс офіцер внутрішньої охорони.
— Ми вже перевірили всі його зв’язки, — рапортував капітан із особливого відділу армійської розвідки. — Намагаємося встановити, що підштовхнуло його зробити такий рішучий крок. Минулого року він їздив на Південне Узбережжя, можливо, розгадка криється саме в цьому.
— Дурниці! — відмахнувся Сатал. — Впевнений, що все простіше. Перед інцидентом небіжчик три дні «хворів», а по факту — його не бачили ніде, навіть у себе вдома. Часу цілком вистачало на ритуал.
— Який, наприклад? — щетинився капітан.
— Духовний Патронат, — насупився Сатал. — Про загрозу з імперії, що, лише я пам’ятаю? Там рабам мізки прошивають в обов’язковому порядку, у них це навіть за злочин не вважається. Влітку в Інгерніці схопили двох са-оріотських диверсантів, серед них чорний маг. Де гарантія, що вони не могли підіслати ще й мага білого? До речі, об’єктом атаки теж були алхіміки.
Така проста думка далася особистам не одразу. Надто вже вони звикли шукати в людях приховані ґанджі — винайти причину для зради у охоронця їм було простіше, ніж придумати спосіб його виправдати. А вже визнати, що цивільний маг міркує швидше за них, було взагалі поза межами можливого.
Очі капітана вперто зблиснули.
— Ми перевіримо.
— Перевірте, — погодився Сатал. — І шерстити родичів небіжчика теж почніть, наче, так і треба. Але основні сили киньте на те,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
