Читати книгу - "Американська трагедія"

він хотів зберегти в таємниці свою поїздку з Робертою, але тільки для того, щоб уникнути всяких пересудів. Саме цим пояснюється те, що вони їхали в різних вагонах, записались як «містер і місіс Голден» та інше, — ціла серія хитрувань і викрутів, для того, щоб лишитися непоміченими. А ті два капелюхи, — просто старий забруднився і, побачивши підхожий, він купив ще один. І потім, загубивши капелюх під час катастрофи, він, природно, надів другий. Зрозуміло, у нього був при собі фотографічний апарат, і це вірно, що він брав його з собою до Кренстонів, коли гостював у них в перший раз, вісімнадцятого червня. І він спочатку відмовлявся від цієї власності через одну-єдину причину: через побоювання, що його причетність до суто випадкової смерті Роберти зрозуміють хибно і йому важко буде виправдатись. Його помилково обвинуватили в убивстві з першої ж хвилини арешту в лісі,— а він і без того був наляканий усім, що трапилось під час цієї злополучної поїздки, і не мав оборонця і нікого, хто замовив би за нього хоч слівце; він вирішив, що найкраще взагалі нічого не говорити, і тому тоді просто все заперечував. Та коли йому дали оборонців, він зразу розповів їм справжню історію того, що сталося.

Те саме було і із зниклим костюмом: він був мокрий і брудний, тому Клайд ще в лісі зв'язав його в клунок і, добравшись до Кренстонів, засунув кудись серед каміння, сподіваючись пізніше дістати його і віддати в чистку. Познайомившись з м-рами Белнепом і Джефсоном, він зразу сказав їм про це; костюм дістали, почистили і повернули йому.

— А тепер, Клайд, розкажіть нам про свої плани і про цю поїздку на озеро.

І тут — точнісінько так, як свого часу Джефсон викладав це Бел-непу, — прослухали розповідь про поїздку Клайда і Роберти в Утіку і потім на озеро Грасс. Ніякого плану дій не було. В найгіршому разі Клайд збирався розповісти Роберті про свою безмежну любов до міс X і, звертаючись до її розуму і серця, благати, щоб вона відпустила його; при цьому він запропонував би всіма силами допомагати і підтримувати її. Якби вона відмовилась, він пішов би на повний розрив з нею; він ладен був, коли це потрібно, кинути все і виїхати з Лі-курга.

— Однак у Фонді і потім в Утіці я побачив, що вона така стомлена і змучена (Клайд дуже старався, щоб слова, старанно дібрані іншими, прозвучали щиро)… якась дуже безпорадна, і мені знову стало шкода її.

— І далі що?

— Ну от… я був уже не такий впевнений, що справді зможу кинути її, якщо вона відмовиться мене відпустити.

— І що ж ви вирішили?

— Тоді ще нічого не вирішив. Я слухав, що вона говорила, і намагався пояснити їй, що мені буде дуже важко зробити для неї багато, навіть коли я поїду з нею. У мене було тільки п'ятдесят доларів.

— Так.

— А вона почала плакати, і я вирішив, що зараз більше не мож* на говорити з нею про це. Вона дуже нервувалась і була зовсім змучена і знесилена. І я спитав, чи не хочеться їй поїхати куди-небудь на день-два, щоб відпочити трохи, — провадив Клайд. (І тут від думки, що все це — страхітлива брехня, він здригнувся і судорожно ковтнув — зрадлива слабкість, яку він виявляв кожного разу, коли пробував зробити щось непосильне, все одно — чи виконати занадто складну фізичну вправу, чи сказати неправду.) — Вона погодилась, що, справді, добре було б поїхати на яке-небудь з Адірондакських озер, однаково куди, якщо тільки вистачить у нас грошей. А коли я підтвердив, головне через те, що вона погано себе почувала, що, по-моєму, поїхати можна…

— Так ви поїхали туди, власне, тільки ради неї?

— Так, сер, тільки ради неї.

— Зрозуміло. Продовжуйте.

— …тоді вона запропонувала, щоб я тут-таки в гостиниці або ще де-небудь пошукав путівники, і ми виберемо місце, де можна прожити день чи два без значних витрат.

— І ви пішли за путівниками?

— Так, сер.

— Що далі?

— Ми їх проглянули і, нарешті, вибрали озеро Грасс.

— Хто саме вибрав? Ви обоє чи вона?

— Просто вона взяла один путівник, а я другий, і вона в своєму знайшла рекламу гостиниці, де плата за двох — двадцять один долар на тиждень або п’ять доларів на день. І я подумав, що, напевно, наш відпочинок ніде не обійдеться дешевше.

— Ви мали намір провести там тільки один день?

— Ні, сер, якби вона захотіла, ми б залишились довше. Спершу я думав, що, може, ми там побудемо днів два чи три. Я не знав, скільки часу потрібно буде на те, щоб усе з нею обміркувати і роз'яснити їй, які у мене справи.

— Зрозуміло. А потім?

— Потім другого ранку ми поїхали на озеро Грасс

— Знову в різних вагонах?

— Так, сер, у різних вагонах.

— Приїхали в гостиницю і…

— Ну, і записалися там…

— Як?

— Карл Грехем з дружиною.

— Все ще боялися, що вас впізнають?

— Так, сер.

— І ви пробували якось змінити свій почерк?

— Так, сер… трошки.

— Але чому ж ви завжди залишали свої справжні ініціали К. Г.?

— Бачите, я думав, що треба записатись під вигаданим ім'ям, але так, щоб ініціали збігалися з міткою на моєму чемодані.

— Все ясно. Розумно в одному відношенні, але не дуже розумно в іншому… точно наполовину розумно, а це найгірше.

Почувши це, Мейсон підвівся, ніби збираючись заявити протест, але, очевидно, роздумав і знову повільно опустився в крісло. І знову Джефсон нишком кинув швидкий, допитливий погляд управо, на присяжних.

— Так що ж, кінець кінцем, сказали ви їй усе, як хотіли, щоб кінчити з цією справою, чи не сказали?

— Я хотів поговорити з нею, тільки-но ми туди приїдемо або вже в усякому разі другого ранку. Але не встигли ми приїхати і влаштуватись, як вона почала говорити, щоб я якнайшвидше одружився з нею… що вона не має наміру довго жити зі мною, але вона така хвора й змучена і так погано себе почуває, що хоче тільки одного: щоб усе це кінчилось і щоб у дитини було ім'я, а потім вона поїде, і я буду вільний.

— А потім що було?

— Потім… потім ми пішли на озеро…

— На яке озеро, Клайд?

— Ну, на озеро Грасс. Ми вирішили покататись на човні.

— Зразу? Вдень?

— Так, сер. Їй так захотілось. І поки ми катались… (Він замовк.)

— Що ж, продовжуйте.

— Вона знову почала плакати, і я бачив, що вона