Читати книгу - "Щиголь"

віконце в замкнених дверях. «Ааа, це йшлося про наше прекрасне майбутнє», — зневажливо кинув він, коли дорогою додому я спробував пояснити йому, що означають ці стандартизовані тести.

У своїх сновидіннях я ніяк не міг дістатися туди, куди мені було треба. Щось завжди мені перешкоджало.

Борис послав мені есемескою номер свого телефону перед тим, як ми вилетіли зі Штатів, і хоч я боявся написати йому повідомлення (не знаючи, що там із ним зараз і чи не зможуть через цей текст якось вистежити мене), але постійно собі нагадував, що знаю, як його знайти, якщо в мене виникне така потреба.

Він також знає, де я перебуваю. А проте я годинами лежав уночі, сперечаючись сам із собою, — те саме з тупою одноманітністю: а що як, а що як, ну чим це зашкодить? Зрештою в якусь хвилину цілковитої розгубленості, погано розуміючи, що й до чого, — горів нічник, і я то засинав, то прокидався — я не витримав, схопив телефон на нічному столику й відіслав йому есемеску, перш ніж устиг обміркувати цей намір: «Де ти?»

Наступні дві-три години я лежав у стані погано контрольованої тривоги, затуливши обличчя долонею, хоч світла в кімнаті й не було. На жаль, коли я прокинувся від свого просякнутого потом сну десь на світанку, телефон не подавав жодних ознак життя — він геть розрядився, бо я забув його вимкнути, — і, не бажаючи спілкуватися з персоналом на рецепції, я ще кілька годин вагався, аж поки надвечір таки наважився спуститись і запитати, чи мають вони зарядні пристрої для телефонів.

— Авжеж, сер, — сказав клерк за стійкою реєстрації, навіть не подивившись на мене. — Вам для американського?

Слава Богу, подумав я, намагаючись не надто поспішати, коли рушив сходами нагору. Телефон у мене був старий і повільний, я ввімкнув його, трохи постояв, потім мені набридло чекати, коли на екрані висвітиться логотип «Еппл», я пішов до міні-бару, налив собі випити, знову повернувся до телефону й дивився на нього трохи довше, аж поки екран засвітився і з’явилася давня шкільна світлина, яку я задля сміху поставив на заставку; ніколи я з такою радістю не дивився на десятирічну Кітсі, що зависла в стрибку, щойно пробивши штрафний. Але щойно я наготувався ввести пароль, екран несподівано затремтів, потім блимав секунд десять, на ньому виникли чорні й сірі смужки, які розпалися на цятки, з’явився сумний смайлик, клацнув і зник, залишивши по собі чорний екран.

Шістнадцята година п’ятнадцять хвилин. Небо набуло ультрамаринового кольору над дзвіницями за каналом. Я сидів на килимі, притулившись спиною до ліжка, з дротом зарядного пристрою в руці, й методично по два рази втикав його в усі розетки в кімнаті — я вмикав і вимикав телефон сотню разів, підносив його до лампи, щоб перевірити: а раптом він працює, лиш екран погас, — пробував перезарядити його, але телефон навернувся: нічого не відбувалося, холодний чорний екран, глухо, як у могилі. Напевне, сталось якесь замикання; тієї ночі, коли відбулися події в гаражі, він намок — коли я дістав його з кишені, на екрані були краплі води, та хоч я чекав добру хвилину, поки він увімкнеться, телефон, схоже, працював нормально до тієї хвилини, коли я спробував зарядити його. Уся інформація була продубльована на моєму лептопі вдома, крім єдиного, такого потрібного мені контакту — телефонного номера Бориса, який він скинув мені в машині, коли ми їхали в аеропорт.

Віддзеркалення води коливалися на стелі. Десь на вулиці дзеленчала дзвіночками різдвяна музика, колядники трохи фальшиво співали різдвяну пісню: «О Tannenbaum, О Tannenbaum, wie treu sind deine Blätter»[220].

Зворотного квитка в мене не було. Але була кредитка. Я міг замовити таксі до аеропорту. «Ти можеш замовити таксі до аеропорту», — сказав я собі. Схіпгол. Я там сяду на перший же літак. Аеропорт Кеннеді, Ньюарк. Я маю гроші. Я розмовляв сам із собою, наче дитина. Хто знає, де тепер Кітсі — найімовірніше, в Гемптоні, — але помічниця місіс Барбур, Джанет (яка досі працювала з нею, хоч місіс Барбур уже не потребувала допомоги) була особою, здатною добути тобі квиток на літак звідки завгодно, якщо попередити її за кілька годин, навіть на Святвечір.

Джанет. Згадка про Джанет абсурдним чином мене заспокоїла. Джанет, яка самим своїм виглядом уміла підняти настрій, Джанет, товста й рум’яна, у своїх рожевих вовняних кофтинках і картатих спідницях, схожа на німфу Буше у вбранні від «Джей Крю», яка на все відповідала: «Чудово!» і пила каву з рожевої чашки з написом «Джанет».

Якою все ж таки полегкістю було зібратися з думками! Хіба Борисові або нехай там кому допоможе, якщо я стовбичитиму тут без діла? Холод і вологість, нечитабельна мова. Лихоманка й кашель. Кошмарне відчуття скутості. Я не хотів їхати без Бориса, не знаючи, чи з Борисом усе гаразд, це було так, наче у фільмі про війну, коли треба тікати й покинути загиблого друга, не маючи щонайменшого уявлення, чи не потрапиш ти в ще більше пекло, і водночас я так хотів покинути Амстердам, що вже уявляв собі, як упаду навколішки, вийшовши з літака в Ньюарку, й доторкнуся чолом до бетонної підлоги.

Телефонний довідник. Олівець і папір. Мене бачили тільки троє людей: індонезієць, Ґроздан і хлопець-азіат. І хоча мене, цілком імовірно, розшукували «колеги» Мартіна та Фріца в Амстердамі (ще одна причина, щоб ушитися з міста), не було жодних підстав вважати, що поліція взагалі мною цікавиться. Навряд чи мене відстежуватимуть за паспортом.

І тут — це було так, ніби мені врізали ляпаса, — я пересмикнувся. Хтозна-чому я думав, що мій паспорт лежить унизу, де я надавав його під час заселення в готель. Але, правду кажучи, я зовсім про нього не думав після того, як Борис забрав його в мене й поклав у бардачок своєї машини.

Дуже, дуже спокійно я відсунув убік телефонну книгу, намагаючись зробити це так, щоб якомусь сторонньому спостерігачеві мої дії здалися цілком звичайними, невимушеними. За нормальних обставин усе було б дуже просто. Я з’ясував би адресу консульства, поїхав туди, став у чергу. Дочекався розмови з консульським працівником. Спілкувався б чемно й терпляче. При собі в мене є кредитки та посвідчення особи з фотографією. Гобі зміг би вислати мені факсом свідоцтво про народження. Я знервовано намагався не згадувати історію, яку Тодді Барбур якось розповів за обідом: коли він загубив свій паспорт (в Італії? Іспанії?), його зобов’язали притягти справжнісінького живого свідка, що підтвердив його особу.

Гематомне