Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

120
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 246 247 248 ... 315
Перейти на сторінку:
Обрі Гулля обмежувалося такими от фактами: йому тридцять років, одружений на жінці на ймення Фіона і він батько двох малих дітей (чотири роки й один), випускник оксфордського коледжу Балліол (де вони й познайомилися з Бурнамом), син заможного виробника шоколаду й печива, квазічорна вівця (сіра вівця?), йому подобалося обертатися в художніх колах, і в нього добрий нюх на літературу, видавець серйозний, але й також відомий своїм і дещо ексцентрик.

Розпливчастість такого портрету привела Фергюсона до того, що він став уявляти Гулля одним із тих надутих британських джентльменів, яких часто показують в американському кіно, єхидним і зверхнім чолов’ягою з рум’яним обличчям і схильністю висміювати всіх собі під ніс, що покликано було розважати довколишніх, та ніколи не розважало. Напевно, Фергюсон надивився фільмів, а то й, може статися, це інстинктивний острах невідомого навчив його від усіх нових ситуацій очікувати гіршого, та істина полягала в тому, що в Обрі Гулля не лише не було рум’яного обличчя чи зверхності – він узагалі виявився однією із найдушевніших і приємних осіб, з ким Фергюсон коли-небудь стикався у перипетіях власного життя.

Такий маленький, такий мініатюрний чоловічок, усього п’ять футів три, і всі до останньої його риси пропорціонально також мініатюризовані: дрібне личко, маленькі кисті, маленький рот, маленькі руки й ноги. Яскраво-блакитні очі. Вершково-білий колір обличчя як у людини, що живе у безсонячній, промоченій дощем країні, а зверху – копиця кучерявого волосся кольору десь між рудим і світлим за спектром, такий відтінок, чув колись Фергюсон, називали імбірним. Не знаючи, що сказати, Фергюсон змусив себе започаткувати розмову тим, що по-дурному повідомив Гуллю, що той – перша людина на ймення Обрі, котра траплялася Фергюсонові. Гулль посміхнувся і спитав, чи відомо Фергюсонові, що означає це ім’я. Ні, відповів Фергюсон, поняття не маю. Володар ельфів, сказав Гулль, і його відповідь видалася настільки комічною й несподіваною, що Фергюсон із трудом подавив смішок, який уже збирався у нього в легенях, смішок, котрий легко можна було хибно витлумачити як образу, усвідомив він, а навіщо ризикувати й ображати людину, котра схвалила його книгу за перші ж дві хвилини після їхньої зустрічі? Та все ж – як це доречно, як цілковито влучно те, що цей чоловічок – володар ельфів! Начебто боги зайшли до домівки Обрі вночі напередодні його народження й повеліли батькам саме так назвати свою дитину, і от тепер, коли у Фергюсона голова заповнювалася образами ельфів і богів, він дивився в маленьке, миловиде обличчя свого видавця і задавався питанням, чи не сидить він у присутності міфічної істоти.

До того дня Фергюсон нічого не знав про те, як працюють видавництва чи що вони роблять для того, щоби пропагувати свої книги. Окрім оформлення й друкування їх, припускав він, головна робота полягає в тому, щоб на них писало рецензій якомога більше газет і журналів. Якщо рецензії добрі, книга стає хітом. Якщо рецензії погані, книга провалилася. Тепер Обрі розповідав йому, що рецензенти – лише один елемент прогресу, і поки володар ельфів докладно пояснював, котрими є деякі інші елементи, Фергюсонові ставало дедалі цікавіше, його дедалі більше вражало те, що з ним відбуватиметься, коли його книгу надрукують. Найперше – поїздка до Лондона. Інтерв’ю щоденній та щотижневій пресі, інтерв’ю репортерам з бі-Бі-Сі, можливо навіть – поява в телеку. Вечірній захід у невеликому театрі, де Фергюсон читатиме публіці уривки з книги, а потому всядеться для бесіди про неї з прихильним до нього журналістом чи співбратом-письменником. І – над цим ще треба буде попрацювати – вечір Лорела й Гарді в НКТ чи якому-небудь іншому кінотеатрі, і Фергюсон зі сцени представлятиме їхні фільми.

Фергюсон у промінні софітів. Фергюсон та його портрет у газеті. Фергюсон та його голос по радіо. Фергюсон на сцені читає притихлому натовпу відданих прихильників.

Як можна всього цього не захотіти?

Суть у тому, казав Обрі, що ваша книга настільки в біса добра, що заслуговує поводження з нею за всією клятою програмою. Нікому не належить писати книги в дев’ятнадцять років. Це просто нечувано, і я готовий сперечатися, що людей вона просто, нахер, з ніг звалить, як мене звалила, як Фіону, як приблизно всіх у мене в штаті.

Будемо сподіватися, сказав Фергюсон, намагаючись заштовхати своє збудження під кришку, щоб слова Обрі не занесли його надто високо, і він не виставив би себе дурнем. Але до чого ж добре йому тепер ставало. Двері відчинялися. Одні за одними Обрі розчиняв їх перед ним, і один за одним йому видавалися нові кімнати, куди можна було увійти, а думка про те, що він відшукає в цих кімнатах, сповнювала його щастям – більшим щастям, ніж він відчував уже багато місяців.

Не хочу перебільшувати, сказав Обрі (очевидно, маючи на увазі, що це він і робить), та якщо б ви завтра впали замертво, «Як Лорел і Гарді врятували мені життя» залишилася б жити у віках.

Яка дивна фраза, відповів Фергюсон. Можливо, дивніше я не чув нічого в житті.

Так, це досить химерно, чи не так?

Спочатку я падаю замертво, відтак рятую собі життя, а потім живу вічно, хоча й ніби мертвий.

І справді дуже дивно. Але сказано від усього серця і піднесено як щирий комплімент.

Вони поглянули один на одного і розреготалися. Щось почало здійматися до поверхні, дещо настільки сильне, що Фергюсон запідозрив, нібито Обрі його клеїть, що цей доброзичливий імбірноволосий співтрапезник – така ж двостороння істота, як він сам, і цією стежкою проходив уже не раз. Йому стало цікаво, чи такий же малий у Обрі член, і весь він, а відтак, замислившись про власний хер, задався питанням, чи випаде йому коли-небудь це з’ясувати.

Бачите, Арчі, продовжував Обрі, я дійшов висновку, що ви – особа, не схожа на всіх інших, ви людина особлива. Я це відчув, коли прочитав ваш рукопис, однак тепер, зустрівшись із вами лицем до лиця, я певен цього. Ви сам собі голова, і тому ваше товариство як людини – чистий захват, але ще й тому ви ніколи нікуди не впишетеся, що добре, на мій погляд, оскільки ви зможете й далі бути собі господарем, а той, хто сам собі господар, – людина, краща від більшості інших людей, навіть якщо він нікуди не вписується.

Взагалі-то, сказав Фергюсон, видавши найкращу й найширшу посмішку й пірнаючи в гру спокуси, котру, схоже, почав Обрі, я намагаюся вписатися куди тільки можу… до кого тільки можу.

Обрі вишкірився йому у відповідь після цього непристойного зауваження, збадьорившись від того, що Фергюсон схоплює всі нюанси ситуації.

1 ... 246 247 248 ... 315
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «4 3 2 1, Пол Остер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "4 3 2 1, Пол Остер"