Читати книгу - "Чотири після півночі"

до хлопця й сказати: «Так. Усе правильно. Усе, що ти подумав про мене, то правда. А тепер чому б нам не забути про цю історію, вдавши, що ми не знайомі… Гаразд? Нам це під силу. Ти, може, так і не думаєш, принаймні так одразу, та нам це під силу. Поміркуй сам: ти хотів її розтрощити, бо гадав, що вона небезпечна, а я — продати, бо думав, що вона цінна. Виявилося, ти мав рацію, а я помилявся. Хіба тобі ще потрібна якась помста? Якби ти знав мене краще, то зрозумів би, що не потрібна: у цьому містечку не багато людей, які чули, щоб я таке казав. Я це до того, що воно живцем мене гризе, та це не важливо; коли я помилився, то визнаю це, як би воно мені не допікало. Зрештою, хлопче, я зробив те, що ти хотів іще від початку. Усі ми вийшли на одній зупинці, тож не згадуймо про минуле. Я знаю, що ти про мене думаєш, і знаю, що думаю про тебе я, і жоден з нас не обрав би другого гранд-маршалом щорічного параду на честь четвертого липня, але то пусте; уже якось із тим проживемо, правда? Я це, власне, ось до чого: ми обоє раді, що клятої камери вже немає, тож квит за квит і по домівках».

Та це буде потім, можливо. Зараз це було б недоречно. Їм треба час, щоб охолонути. Просто зараз Делевани захочуть урвати шмат із його дупи, як

(пес на знімку)

як… що ж, біс із ним, як хто. Важливо бути тут, коли вони повернуться, діловитим, як завжди, й невинним, як маля.

Тому що вони таки повернуться.

Та то нічого. То було нічого, тому що:

— Усе під контролем, — прошепотів Батя.

Тепер він попрямував до вхідних дверей і повернув вивіску із «ЗАЧИНЕНО» на «ВІДЧИНЕНО» (тоді хутко повернув її назад на «ЗАЧИНЕНО», та цього Батя не помітив, не згадає про це й пізніше). Що ж, це було розумно. Що ж далі? Діяти так, як і в будь-який інший звичайний день. Йому треба мати приголомшений вигляд, коли вони повернуться, готові луснути від злості, головою накласти за те, що вже й так знищене, мертве, мов камінь.

Тож… що він робитиме, коли вони повернуться з шерифом Пенґборном чи без нього? Очі Баті зосередилися на годиннику із зозулею, що висів на балці поряд із гарненьким бюро, яке він прихопив на розпродажі майна в Себаґо місяць чи, може, тижнів шість тому. Цей годинник не дуже-то й хороший. Його, певно, придбав за торгові купони якийсь бідак, що намагався бути ощадливим (на думку Баті, люди, які намагаються заощаджувати, це бідні, збентежені душі, що дрейфують життям постійно розчаровані). Та втім, якщо він зуміє налаштувати його, то, може, потім зміг би збути його комусь із лижників, що з’являться тут за місяць чи два, комусь, хто хотів придбати годинник собі в котедж чи в лижний будиночок. Адже остання оборудка зірвалася. Батя й досі не розумів (та й, певно, ніколи не зможе), що чергове крутійство — це не відповідь, а початок проблеми.

Баті було б шкода ту людину, і він би з нею торгувався дуже чемно та не розчарував би покупця. Caveet emperor він казав не лише задля красного слівця, йому ж бо ще й треба було на щось жити, хіба ні?

Так. Тож він просто сидітиме собі за робочим столом й копирсатиметься в тому годиннику, погляне, чи зможе його накрутити, а коли Делевани повернуться, то за цією роботою його й застануть. Може, вже на той час тут з’являться потенційні клієнти. Він сподівався на те, хоча то й була досить млява пора року. Хай там як, а кожен покупець буде для нього ласим шматочком. Важливо, який це матиме вигляд: простенький чолов’яга, якому нічого приховувати, борсається у буденній рутині свого звичного дня.

Батя підійшов до балки й обережно зняв із гака годинник із зозулею, намагаючись не зачепити противаг. Він повернувся із ним до робочого столу, трохи наспівуючи. Поставив його, тоді відчув щось у задній кишені. Свіжий тютюн. То теж незле.

Батя подумав, що за роботою можна буде попихкати трохи люлькою.

Розділ 18

— Та ти не можеш знати, чи він був тут, Кевіне! — нерішуче заперечував містер Делеван, коли вони ввійшли до «Ла-Вердьєр».

Не зважаючи на нього, Кевін рушив одразу до прилавка, де стояла Моллі Дарем. Нудота вже минула, тож вона почувалася значно краще. Ця ситуація тепер здавалася трохи дурнуватою, наче нічне жахіття, від якого відразу прокидаєшся, а заспокоївшись, гадаєш: «І ОЦЕ мене так налякало? Як я могла взагалі подумати, що ОЦЕ зі мною може трапитися, навіть уві сні?»

Коли малий Делеван зупинився біля прилавка, вона, побачивши його вимучене, бліде обличчя, зрозуміла, як можна злякатися. Людину може налякати навіть якесь безглуздя, яке трапилося з нею лише вві сні. Моллі здалося, що вона знову занурилася у власний химерний сон.

Річ у тім, що на обличчі Кевіна Делевана прозирав той самий збайдужілий вираз: наче він був десь дуже далеко звідси.

— Батя Меррілл був тут, — запитав він. — Що він купив?

— Прошу вибачити моєму синові, — сказав містер Делеван. — Він почувається не до…

Тоді він побачив обличчя Моллі й затнувся. Вона виглядала так, наче щойно стала свідком, як людині на заводі відтяло у верстаті руку.

— Ой! — вихопилось у неї. — Хай Бог милує!

— То була плівка? — запитав її Кевін.

— Що з ним не так? — запитала Моллі. — Я знала, що щось не так тієї ж миті, як він увійшов. Що? Невже він… накоїв щось?

«Ісусе, — подумав Джон Делеван. — Він ТАКИ знає. Отже, це все правда».

У ту мить містер Делеван ухвалив героїчне рішення: він остаточно здався, цілковито звірившись на свого сина.

— Саме плівку, правда ж? — допитувався Кевін. Його вольове обличчя картало її за тремтіння і слабкість. — Плівку для «Полароїда». Он звідти, — він указав на експозицію.

— Так. — Її обличчя було білим, мов порцеляна; рештки рум’ян, якими вона підфарбувалася зранку, проступали гарячковими плямами. — Він був таким… дивним. Наче говірка лялька. Що з ним не так? Що…

Кевін крутнувся, попрямувавши назад до батька.

— Мені потрібна камера, — відрізав він. — Потрібна просто зараз. «Полароїд Сан-660». Вони їх мають. На них навіть є знижки. Бачиш?

Попри ухвалене рішення, рот містера Делевана до останку не хотів піддаватися вцілілим решткам здорового глузду.

— Чого… — почав було він, та то