Читати книгу - "Лялька"

яке це пекло бути смішним і в той же час нещасним, так ясно бачити своє приниження і в той же час усвідомлювати, що воно незаслужене?..

У Вонсовської тремтіли губи; вона ледве стримувала сльози.

— А може, все це ваша фантазія? — спитала вона.

— Ні, пані!.. Скривджена людська гідність — це не фантазія.

— Що ж далі?

— Що ж далі? — відказав Вокульський. — Я схаменувся, взяв себе в руки, а тепер маю хоч ту втіху, що моїм супротивникам не пощастило остаточно взяти наді мною гору.

— І це ваше остаточне рішення?

— Пробачте, пані, я розумію жінку, котра віддається з любові або продається через злидні. Але ніяк не можу зрозуміти духовної проституції, що діється без потреби, з холодним розрахунком, та ще й прикриваючись фальшивою доброчесністю.

— Отже, є вчинки, яких пробачити не можна? — тихо спитала дані Вонсовська.

— Хто і кому повинен пробачати?.. Пан Старський напевне ніколи не образиться за такі речі, а може, ще й рекомендуватиме своїх приятелів. А про інших можна не турбуватись, маючи таке численне й добірне товариство.

— Ще одне запитання, — мовила пані Вонсовська, встаючи. — Можна знати, що ви маєте робити надалі?

— Якби я сам знав…

Вона подала йому руку.

— Прощавайте.

— Зичу вам щастя!

— О!.. — зітхнула вона і швидко вийшла в сусідню кімнату. «Здається, — думав Вокульський, ідучи вниз сходами, — я влаштував заразом дві справи. Хто його знає, чи не має Шуман рації?»

Від Вонсовської він поїхав на квартиру до Жецького.

Старий дуже змарнів і насилу підвівся з крісла. Вокульського глибоко зворушив його вигляд.

— Ти не сердишся, старий, що я так давно не був у тебе? — спитав він, тиснучи йому руку.

Жецький сумно похитав головою.

— Хіба я не знаю, що з тобою діється? — відповів він. — Погано, погано на світі!.. І дедалі стає гірше…

Вокульський сів і задумався. Жецький почав говорити:

— Знаєш, Стаху, думаю я, що мені час уже вирушати до Каца та до моїх піхотинців, а то вони десь вишкіряють на мене зуби — чи я, бува, не дезертирував… Я знаю все, що ти задумаєш зробити, — буде розумне A добре, але… чи не краще було б все-таки одружитися з пані Ставською?.. Вона ж ніби твоя жертва…

Вокульський вхопився за голову.

— Господи! — крикнув він. — Коли я виплутаюсь нарешті з цих бабських тенет!.. Одна запевнила себе, що вона моя жертва, друга стала моєю жертвою, третя хотіла б нею стати, а ще знайшовся б з десяток таких, з яких кожна охоче прийняла б у жертву мене з моїм багатством… Цікава країна, де жіноцтво грає першу скрипку і де нема ніяких інших інтересів, крім щасливої або нещасливої любові!

— Ну, ну, ну, — заспокоював його Жецький. — Я ж тебе на мотузку не тягну!.. Тільки казав мені Шуман, що тобі негайно треба завести роман…

— Мабуть, ні, — мені швидше треба змінити клімат, і я вже прописав собі ці ліки.

— Виїжджаєш?

— Найпізніше післязавтра в Москву, а тоді… куди бог пошле…

— Ти щось надумав? — таємничо спитав Жецький.

Вокульський задумався.

— Я ще нічого не знаю; вагаюся, немов гойдаюсь на височенній гойдалці. Часом мені здається, що я ще зроблю щось корисне для світу…

— Ага, от, от…

— Але бувають хвилини, коли мене поймає такий розпач, що хочеться провалитись в землю з усім, до чого я тільки доторкався…

— Це вже нерозумно… нерозумно, — зауважив Жецький.

— Знаю… Отож не дивно буде, що я колись нароблю або славного розголосу, або скінчу всі порахунки з цим світом…

Вони просиділи вдвох до пізнього вечора.

Через кілька днів розійшлась чутка, що Вокульський кудись рантом виїхав і, може, назавжди.

Все його рухоме майно, починаючи від меблів і кінчаючи кіньми з екіпажем, за недорогу ціну купив Шлангбаум.

Розділ шістнадцятий

ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Вже кілька місяців ходить поголоска, ніби 26 червня цього року в Африці загинув принц Луї-Наполеон, син імператора. Та ще й загинув у битві з якимось диким народом, котрий невідомо де живе і як називається. Бо не може ж якийсь народ називатися «зулусами».

Так кажуть усі. Імператриця Євгенія нібито навіть збирається туди поїхати та привезти в Англію останки сина.

Чи так воно справді, не знаю, бо вже з самого липня не читаю газет і не люблю говорити про політику.

Дурна вона, та політика! Колись не було телеграм та передових статей, проте людство йшло вперед, і кожен розумний чоловік міг зорієнтуватися в політичній ситуації.

А тепер є і телеграми, і передові статті, й останні новини, а все це тільки баламутить людей.

Навіть гірше, ніж баламутить, — просто душу вивертає.

Якби не Кеиіг та не шановний Суліцький, то можна було б перестати вірити в справедливість господню[137]. Такі страхіття друкують тепер в газетах!..

Що ж до принца Луї-Наполеона, то він міг і загинути, але міґ десь і сховатися від агентів Гамбетти. Я взагалі не надаю значення чуткам.

Клейна й досі нема, а Лісецький переїхав аж в Астрахань на Волзі. Від’їжджаючи, сказав мені, що незабаром тут залишаться тільки євреї, бо всі поевреяться.

Лісецький завжди любив перебільшувати.

Здоров’я моє поганеньке. Я так легко стомлююсь, що без палиці вже не виходжу на вулицю. Взагалі ні на що я особливо не скаржусь, часом тільки починають дуже боліти плечі й докучає ядуха. Але це минеться, а як не минеться, то мені однаково. Світ так змінюється на гірше, що незабаром мені не буде з ким поговорити і в що вірити.

В кінці липня Генрік Шлангбаум відсвяткував день свого народження як власник магазину і керівник нашої Спілки. І хоч він і на половину не дав того, що Стах минулого року, проте на свято збіглися всі друзі й недруги Вокульського й пили за здоров’я ПІлангбаума… аж вікна бряжчали.

Ох, люди, люди!.. За повною тарілкою та пляшкою ви в воду полізете, а за карбованцем — то вже й не знаю куди.

Оце так! Сьогодні мені показали номер «Кур’єра», в якому баронесу Кінешовську називають одною з найбільш доброчесних і добросердих дам за те, що пожертвувала двісті карбованців на якийсь притулок. Видно, забули вже, як вона судилася з пані Ставською та скандалила з мешканцями.

Невже чоловік таки приборкав ту відьму?

Ставлення до євреїв щодалі гіршає. Хтось навіть розпускає чутки, ніби вони викрадають християнських дітей та ріжуть їх на мацу.

Чуючи такі історії, їй-богу, протираєш очі й питаєш сам себе: чи це у мене гарячка, чи вся моя молодість була сном?..

Але