Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

до того часу, як укладала мене вночі в ліжко, голос її злипався, а повіки були напівзаплющені так, наче вона вже більше не мала сил дивитися на світ. Мій батько був до того часу мертвий уже вісім місяців, і щовечора того літа я залазив під тепле й зім’яте верхнє простирадло своєї постелі й молився, щоб мати моя на ранок виявилася живою». Це жорстоко, Арчі. Може, тобі слід подумати й вирізати цей фрагмент з остаточної версії – чи хоча б до певної міри згладити його, щоб пощадити почуття твоєї матері та не завдавати їй болю тим, що такий, сповнений мук, епізод її життя винесений на публіку. Зупинись і замислись на хвилинку – і ти зрозумієш, чому я прошу тебе це зробити… Відтак ішов останній абзац: Добра новина в тому, що «Триб» от-от загнеться, і в мене незабаром не стане роботи. Щойно це відбудеться, ми з твою матір’ю вирушимо до Європи – найшвидше, до кінця квітня. Тоді й зможемо про це поговорити.

Та Фергюсонові зовсім не хотілося чекати того часу. Питання було надто вже тривожним, щоб відкладати його вирішення до кінця квітня, оскільки тепер, якщо вже Гіл вичленив ці фрази з книги і виділив їх з довколишнього матеріалу, Фергюсон зрозумів, що він і справді занадто жорстокий і заслуговував на той докір, що його зробив йому вітчим. Не те щоб цей пасаж був неправдою, принаймні – з погляду його, восьмирічного, наскільки він пригадував себе, подорослішавши, поки писав книгу. Його мати й справді дуже багато палила того літа, вона й справді пила чарками нерозведену горілку та не займалася домівкою, і його тоді непокоїли в’ялість і пасивність, що оволоділи нею, іноді його навіть лякала її оніміла відстороненість від нього, поки він сидів і будував замки з піску на пляжі, а вона дивилася на хвилі. Фрази, котрі Гіл навів у листі, змальовували мати Фергюсона в її найнижчій точці, на дні її сходження в сум і збентеження, та весь сенс був у тому, щоби протиставити те втрачене літо з тим, що з нею відбулося потому, як вони повернулися до Нью-Йорка, що відмінило її повернення до фотографії й початок нового життя, винахід Рози Адлер. Схоже, проте Фергюсон дещо перестарався з контрастом, просочив страхами малого хлопчика та побоюваннями за дорослу поведінку ситуацію, котра була зовсім не настільки суворою, як він собі уявляв (горілка була присутня, звичайно, як його мати розповіла потім Гілові, проте лише дві пляшки за всі сорок шість днів, що вони провели в Бельмарі), і тому Фергюсон, дочитавши лист, сів і склав покаянні односторінкові відповіді і матері, й вітчимові, вибачаючись за всякий розлад, який він міг їм заподіяти, та обіцяючи, що викреслить із книги образливий пасаж.

І от він уранці двадцять дев’ятого квітня стоїть у вестибюлі готелю «Пон-Руаяль», обійнявши матір, яка ще не відійшла після перельоту, і просить у неї вибачення. Зовні вулиці періщив дощ, і коли Фергюсон опустив підборіддя на материне плече, він поглянув у переднє вікно й побачив, як із рук якоїсь жінки виривається парасолька.

Ні, Арчі, сказала мати, мені не треба тебе ні за що прощати. Це тобі треба мене простити.

Гіл уже стояв біля стойки портьє, очікуючи своєї черги вручити паспорти, розписатися в обліковій книзі поселених та заселитися в готель, і поки він займався всіма цими нудними справами, Фергюсон підвів мати до лавиці в кутку вестибюля. Після перельоту вона виглядала вимотаною, і якщо їй хотілося й далі з ним розмовляти, чого, як він гадав, їй і хотілося, було би легше робити це сидячи. Змучена, додав подумки Фергюсон, але не більше будь-кого іншого, хто мандрував би дванадцять чи тринадцять годин безперервно, і виглядає чудово, подумав він, майже ні йоти різниці з тим, якою він бачив її останнього разу шість із половиною місяців тому. Його прекрасна, дещо вимотана мати, і як же ж було добре дивитися їй в обличчя.

Я дуже за тобою скучила, Арчі, сказала вона. Я знаю, ти вже великий, в тебе є всі права на те, щоб жити, де б тобі не захотілося, але так надовго ми ні разу не розлучалися, і до цього ще необхідно звикнути.

Я знаю, сказав Фергюсон. Мені було так само.

Але ти ж тут щасливий, правда?

Так, здебільшого. Принаймні, мені так здається. Життя, знаєш, недосконале. Навіть у Парижі.

Це ти добре сказав. Навіть у Парижі. Навіть у Нью-Йорку, до того ж, якщо вже на те пішло.

Скажи мені, ма. Чому ти сказала те, що сказала пару секунд тому, – перед тим, як ми підійшли сюди й сіли?

Тому що це правда, от чому. Тому що неправильно було з мого боку здіймати такий галас.

Не згоден. Те, що я написав, було жорстоко й несправедливо.

Необов’язково. Зовсім ні, якщо дивитися з того місця, де ти сидів восьмирічним хлопчиком. Мені вдавалося триматися, поки ти ходив до школи, а потім настав час відпустки, і я просто більше не знала, що з собою робити. Безлад, Арчі, от на що я перетворилася, нечестивий бардак, і тобі, напевне, було страшнувато залишатися в той час зі мною.

Справа не в цьому.

Ні. Ти не правий. Саме в цьому. Ти ж пам’ятаєш «Єврейське весілля», правда?

Звичайно, пам’ятаю. Мерзенна стара кузина Шарлотта та її лисий, короткозорий чоловічок, як-його-там.

Натан Бірнбаум, стоматолог.

Років десять минуло, так?

Майже одинадцять. І я так само з ними не розмовляю, увесь цей час. Ти ж розумієш чому, правда? (Фергюсон похитав головою.) Тому що зі мною вони зробили те саме, що я ледь не зробила з собою.

Не вловлюю.

Я зробила їхні знімки, які їм не сподобалися. Доволі непогані знімки, думала я. Не найкращі на світі, але фото хороші, цікаві, і коли вони не дали мені їх опублікувати, я дозволила Шарлотті й Натанові зникнути з мого життя, оскільки почала вважати їх парочкою дурнів.

Яке відношення це має до «Лорелу й Гарді?»

Невже не втямив? Ти зробив мій знімок у своїй книзі. Численні знімки взагалі-то, не один десяток, і більшість із них дуже лестять мені, декотрі – настільки лестять, що мені навіть якось соромно було читати про себе таке, та разом з цими лестивими картинками були й такі, що показували мене в іншому світлі, у світлі негативному, і коли я читала ті частини книги, вони мене зачепили й так розсердили, що я поговорила про це з Гілом, чого мені зовсім не