Читати книгу - "Диво"

молодому тілі більше витримки, аніж у старого тура, який ще не загоїв своєї рани. Головне для нього було — стримати цей перший кам’яний натиск Бутеня, не поступитися, не зігнути шию, бо тоді велетенські роги Бутеня пронижуть його наскрізь.

А що натиск старого тура не згасав, а ще побільшувався, то Рудь, тупцяючи передніми ногами, поступово більше й більше вигинався в хребті, вже його спина випнулася догори, вже передні ноги ближче й ближче підтупцьовували до задніх, вже й шия погнулася донизу, так наче Рудь хотів сховати голову між передніми ногами, тепер молодий тур увесь скручувався в величезне м’язисте кільце, яке ось-ось мало розприснутися і відкинути старого Бутеня в ту саму хвилю, коли той витратить рештки своїх сил. У Бутеня від неймовірної напруги розтріскалася на стегні кора, що нею затягло рану, і червона ропа засльозилася по волохатій нозі, від усього його величезного тіла здіймалася важка пара, вирячені баньки лізли вже на боки, так наче ось-ось мали луснути. Але Рудеві справи були ще гірші. Він дрібно тремтів від напруги всім тілом, кожен м’яз, кожна жилка зсудомлено тіпалася в нього, ноги йому якось дивно вихлялися, а спина вже напнулася так, що мала неодмінно зламатися в самій своїй середині.

І якраз тоді, коли здавалося, що Рудь зломиться, як висхла вервечка, він останнім зусиллям вивихнувся набік і важко впав у багно. Боки йому ходили ходором, руда шерсть змокріла на хлющ, з роззявленого рота висунувся безсилий потемнілий язик.

А Бутень стояв над своїм поверженим ворогом нерухомий і байдужий. Не добивав того і не відходив від нього, так ніби хотів утішитися до кінця своєю перемогою. Насправді ж знерухомів він од безсилля, од остаточної вичерпаності. Міг ще втриматися на ногах — ото й усе.

І довго було так. Один лежав, хлипаючи здухвинами, а другий нерухомо темнів над ним, загрозливий тільки видом своїм, а насправді теж безсилий. Потім Бутень, якому не годилося виказувати свою вичерпаність, все ж таки спромігся ступнути вбік до калюжі з водою, неквапом занурив туди морду, довго пив і, грізно забутівши, почалапав крізь кущі до свого племені, яке, певно, з радістю повітає його повернення.

А Рудь ще якийсь час полежав, а потім трохи посунув голову, бо на більше не стачило сили, видовжив ще далі язика, загнув краєчок ковшиком і став хлебати по-собачому воду з тої самої калюжи, в якій вгамував свою спрагу Бутень. Він хлебтав довго і тяжко, з великими перепочинками, бо навіть на таку просту річ був нездатен. Сивоок тихо штовхнув Лучука, показав очима: гайда.

Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем:

— Гарно язика солопив, так і бажалося мені підскочити та відкабетувати ножем. Ото б печеня була!

— Дурний ти,— незлобиво сказав Сивоок.

— Я старший за тебе на три літа,— образився Лучук.

— А розуму не маєш.

— Зате в тебе розум — носити квітки з пущі.

— А що,— зачеплений за живе, спалахнув Сивоок,— носив! Хочеш — ще раз понесу!

— Щоб знову попасти до ями!

— А я хитрішим буду. Перекину Величці квітку через гострокіл — і так.

— Як же ти перекинеш?

— Бо я грудку можу кинути далі за будь-кого.

— Нащо тобі грудка? Можеш свою квітку причепити мені до стріли, я й закину її за гострокіл. Я все можу.

Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не посварився.

— А тоді підемо далі, — сказав він.— Хай Величка гадає, звідки впала на неї квітка.

— А коли її знайде Ситник? — поспитав Лучук.

— То й хай гадає, звідки впала на нього стріла.

— Однаково гаразд! І підемо далі полем!

— А потім пущею.

— А тоді полем!

— І пущею!

…Тільки й сліду від них було, що дивна стріла посеред Ситникового обійстя з почепленою до неї синьою квіткою з найглибшої пущі.

1941 РІК. ОСІНЬ. КИЇВ

…Ми готові почати заново завтра

й щодня ту саму веселу карусель.

П. Пікассо

Професор Адальберт Шнурре любив точність. Він пишався своєю точністю. По ньому, як колись мешканці Кенігсберга по філософу Канту, можна було перевіряти хронометри.

Він з’являвся на концтабірнім плацу рівно десять хвилин на десяту. Щоправда, назва «плац» мало пасувала до розбагненого пустиря, але, по-перше, пустир був уміло обплутаний двома рядами новенького, привезеного аж з рейнських заводів колючого дроту, а по-друге, на тій частині пустиря, яка мала спадистий нахил до безконечних київських ярів, до професорового приїзду табірна охорона завжди вишиковувала всіх ув’язнених, незважаючи на їхній вік, стать і стан, у якому вони перебували, а слід додати, що більшість з тих, хто попав за колючий дріт цього київського концтабору, перебували в тому стані, який мав неодмінно кинути їх униз, до ярів, де вже цілий місяць методично вистукували кулемети.

Гефтлінгів, тобто ув’язнених, вишиковували на плацу о дев’ятій для апелю, простіше кажучи, перевірки. Німці не квапилися. Погода стояла дощова, золотої київської осені, про яку так багато вони начулися, цього року чомусь не вийшло, рано впали холоди, облітало листя, клубочилося сірими хмарами небо. Вставати вдосвіта в таку негоду не хотілося, отож і гефтлінги могли собі поспати до дев’ятої, надто ж якщо брати до уваги, що в багнюці, просто неба не дуже-то наспишся, хоч і небо над тобою, і земля під тобою нібито й твої, рідні.

Апель тривав довго — півгодини, а то й годину. Перераховували по десять разів, прискіпувалися, когось били, когось виставляли в окрему шеренгу, яка мала вже сьогодні відмарширувати до ярів (а хто сам не міг марширувати, того відтранспортовували автомашинами, бо завойовники були багаті, цивілізовані, технізовані й машинізовані аж по саме нікуди), крутили й вертіли змучених людей, всіляко відтягуючи ту жадану для всіх ув’язнених хвилю, коли гнали їх до «кухні», де пикатий кухар важким, на довжелезному держалні черпаком (щоб зручніше було бити неслухняних по голові, стоячи на своєму кухарському троні) наллє нізчимної баланди кожному в те, що він має: кому в бляшанку від консервів, кому в казанок, кому в каструльку, передбачливо захоплену з дому, кому в кепку, а кому й просто в долоні, бо посуд тут цінувався вище золота, і вже коли ти не мав посудини, то й не міг її мати ні за які багатства світу.

Але з того часу, як професор Адальберт Шнурре вирішив прибувати до табору рівно десять хвилин на десяту, табірній охороні доводилося квапитися і закінчувати апель за десять хвилин, ні на секунду пізніше,