Читати книгу - "І не лишилось жодного"

його обличчя викривила півусмішка.

Він пробурмотів:

– Я пригляну за тим, щоб ніхто не пустував цієї ночі, у жодному разі.

Перетнувши кімнату, він замкнув двері до буфетної. Потім, пройшовши через інші двері до холу, зачинив їх, замкнув і поклав ключ до кишені.

Тоді, вимкнувши освітлення, поспішив сходами до своєї нової спальні.

Там була лише одна схованка – висока шафа, і він одразу в неї заглянув. Після того, замкнувши двері на замок і зачинивши їх на засув, приготувався до сну.

Сказав до себе:

– Жодних пустощів із порцеляновими солдатиками цієї ночі. Я приглянув…

Розділ одинадцятий

I

Філіп Ломбард мав звичку прокидатись на світанку. І цей ранок не різнився від інших. Він підвівся на лікоть і прислухався. Вітер трохи послабшав, та ще досі дув. Дощу не було чутно…

О восьмій вітер подужчав, та Ломбард цього не чув. Він знову заснув.

О дев’ятій тридцять він сидів на краю свого ліжка й дивився на годинник. Приклав його до вуха. Потім його губи розтяглися в дивній усмішці, схожій на вовчий оскал.

Він м’яко промовив:

– Гадаю, настав час щось із цим зробити.

За двадцять п’ять хвилин десята він стукав у замкнені двері кімнати Блора.

Той обережно відчинив їх. Волосся його було скуйовджене, а очі досі затуманені від сну.

Філіп Ломбард мовив:

– Спимо цілодобово? Що ж, це говорить про те, що у вас чисте сумління.

Блор урвав його:

– У чому справа?

Ломбард відповів:

– До вас приходили… чи чай приносили? Ви знаєте, котра зараз година?

Блор глянув за спину на маленький портативний годинник біля ліжка.

– За двадцять п’ять десята. Не можу повірити, що я так довго спав. Де Роджерс?

– Ви мов у відлуння запитуєте, – відказав Ломбард.

– Що ви маєте на увазі? – різко відреагував Блор.

Ломбард продовжував:

– Я маю на увазі, що Роджерс зник. Його немає у його кімнаті чи деінде. І навіть чайник не стоїть на вогні в кухні.

Блор тихо лайнувся і сказав:

– Де ж, у біса, він може бути? Десь на острові? Зачекайте, я вдягнусь. Розвідайте, чи хтось знає щось про нього.

Філіп Ломбард кивнув. І попростував уздовж ряду зачинених дверей.

Коли він постукав, Армстронґ уже прокинувся і майже вдягнувся. Суддю Ворґрейва вони розбудили. Віра Клейторн була одягнена. Кімната Емілі Брент виявилася порожньою.

Такою невеличкою компанією вони пересувалися будинком. Кімната Роджерса, як уже встановив Філіп Ломбард, пустувала. Помітно було, що в ліжку спали, його бритва, губка та мило були вологими.

Ломбард сказав:

– Він уже прокинувся.

Віра промовила тихим голосом, який вона намагалася зробити твердим і впевненим:

– Ви не думаєте, що він… ховається десь… чекаючи нас?

Ломбард сказав:

– Моя люба дівчино, я вже готовий думати будь-що про будь-кого! Раджу триматись разом, допоки ми його не знайдемо.

Армстронґ промовив:

– Він має бути десь на острові.

Блор, котрий до них приєднався, одягнений, але досі неголений, сказав:

– А куди ділась міс Брент… то вже інша загадка?

Та коли вони спустилися в хол, Емілі Брент увійшла у вхідні двері. Вона була в макінтоші. Повідомила:

– Хвилі надто високі. Гадаю, жоден човен не вийде.

Блор сказав:

– Ви гуляли островом наодинці, міс Брент? Невже ви не усвідомлюєте, що це надзвичайно нерозумно?

Емілі Брент відповіла:

– Хочу вас запевнити, містере Блор, я була надзвичайно обережною.

Блор застогнав. Спитав:

– Роджерса не бачили?

Міс Брент підвела брови.

– Роджерса? Ні, не бачила цього ранку. А що?

Суддя Ворґрейв, поголений, одягнений, блискаючи вставними зубами, спустився сходами. Попрямував до відчинених дверей у їдальню. Сказав:

– Ага, сервірував стіл до сніданку, як я бачу.

Ломбард зауважив:

– Він міг би це зробити звечора.

Вони всі ввійшли до кімнати, споглядаючи на акуратно розставлений посуд і прибори. На рядок чашок на серванті. На фетрові підставки, приготовані для кави.

Віра побачила першою. Вона схопила суддю за руку, і той аж скривився від потиску її сильних пальців.

Вона вигукнула:

– Солдатики! Гляньте!

Посеред столу було лише шість порцелянових фігурок.

II

Невдовзі по тому вони його знайшли.

Він був у невеликій пральні, що знаходилася на іншій стороні подвір’я. Саме рубав дрова, готуючись розпалити на кухні вогонь. Невеличка сокирка була досі в його руці. Великий, важкий колун був спертий на двері… металеве лезо вкривали буро-коричневі плями. Розмір леза збігався з величиною рани на потилиці Роджерса…

III

– Цілком зрозуміло, – сказав Армстронґ. – Убивця підкрався ззаду, розмахнувся сокирою і вдарив Роджерса по голові, коли той нахилився.

Блор роздивлявся ручку сокири, посипаючи її крізь ситечко борошном із кухні.

Суддя Ворґрейв запитав:

– Це потребувало багато сили, лікарю?

Армстронґ серйозно промовив:

– Жінка могла б це зробити, якщо ви про це. – Він озирнувся. Віра Клейторн і Емілі Брент пішли до кухні. – Ця дівчина могла б із легкістю це зробити – вона атлетичного складу. З вигляду міс Брент дуже тендітна, та саме такі жінки частенько мають міцні жили. І запам’ятайте, що розумово нестабільні люди мають силу, про яку й не запідозриш.

Суддя задумливо кивнув.

Блор, зітхнувши, підвівся з колін. Сказав:

– Жодних відбитків пальців. Ручку протерли опісля.

Почувся сміх – вони різко обернулись. Віра Клейторн стояла на подвір’ї. Вона кричала високим голосом, що переривався дикими вибухами сміху:

– Вони тут на острові бджіл тримають? Скажіть мені. Куди нам по мед іти? Ха! Ха!

Усі здивовано витріщилися на неї. Це мало такий вигляд, наче нормальна розважена дівчина збожеволіла в них на очах. Вона продовжувала говорити тим неприродним високим голосом:

– Не дивіться так! Наче ви думаєте, що я з глузду з’їхала. Те, що я питаю, нормально. Бджоли, вулики, бджоли! Ах, ви що, не розумієте? Ви що, не читали того дурного вірша? Він у всіх вас у спальнях – спеціально, щоб ви вивчили! Ми одразу сюди прийшли б, якби мали глузд. Семеро солдатиків дрова рубали весело. І наступна строфа. Я весь вірш напам’ять знаю, я вам скажу! Шестеро солдатиків гралися на пасіці. Ось чому я питаю… чи на острові бджіл тримають? Хіба не смішно? Хіба це, до біса, не смішно?

Вона знову почала дико сміятись. Лікар Армстронґ підбіг до неї. Замахнувся і ляснув долонею їй по щоці.

Вона хапнула ротом повітря, гикнула… і ковтнула. Хвилину стояла нерухомо, потім промовила:

– Дякую… Уже все гаразд.

Її голос знову став спокійним і контрольованим – голос умілої вчительки початкової школи. Вона розвернулась і попрямувала вздовж подвір’я до кухні зі словами:

– Ми з міс Брент готуємо вам сніданок. Не могли б ви… принести дров?

Відбиток лікаревої руки червонів на її щоці.

Коли вона зайшла до кухні, Блор сказав:

– Що ж, ви добре з цим упорались, лікарю.

Армстронґ винувато промовив:

– Я був змушений! Нам лише істерики не вистачало до всього іншого.

Філіп Ломбард сказав:

– Вона наче не