Читати книгу - "І не лишилось жодного"

істеричка:

Армстронґ погодився:

– О ні. Нормальна, здорова, врівноважена дівчина. Лише раптовий шок. Може трапитись із будь-ким.

Роджерс нарубав трохи дров до того, як його убили. Вони їх зібрали та віднесли до кухні. Віра та Емілі Брент були заклопотані, міс Брент вигрібала з печі. Віра зрізала з бекону шкірку.

Емілі Брент сказала:

– Дякую. Ми намагатимемось зробити все якнайшвидше… від півгодини до сорока п’яти хвилин. Чайник має ось-ось закипіти.

IV

Колишній інспектор Блор спитав Філіпа Ломбарда низьким хрипким голосом:

– Знаєте, що я думаю?

Філіп Ломбард сказав:

– Оскільки ви збираєтесь мені зараз розповісти, то не варто вгадувати.

Колишній інспектор Блор був серйозним чоловіком. Жарти були для нього незрозумілі. Він продовжив із натиском:

– Була така справа в Америці. Старого джентльмена та його дружину було вбито сокирою. Пізній ранок. Нікого в будинку, окрім дочки та покоївки. Покоївка, як було доведено, не могла цього зробити. Дочка була поважною старою дівою середнього віку. Підозрювати її здавалось неймовірним. Настільки неймовірним, що її не взяли до уваги. Так і не знайшли жодного іншого пояснення. – Він зупинився. – Я про це згадав, коли побачив сокиру… а потім я пішов до кухні, і там була вона, така охайна та спокійна. Незворушна як стіна! Одна дівчина впадає в істерику… що ж, це – природно… такого можна сподіватися… ви так не думаєте?

Філіп Ломбард промовив лаконічно:

– Можливо.

Блор продовжував:

– Проте інша! Така акуратна й манірна, загорнута у фартух, фартух місіс Роджерс, гадаю, і каже: «Сніданок буде готовий десь за півгодини». Спитати мене, то скажу, що вона просто божевільна! Багато старих дів такими стають, я не маю на увазі вбивцями за великим рахунком, але божеволіють. На жаль, із нею так і сталося. Релігійна манія… гадає, що вона – знаряддя у Божих руках чи щось таке! Сидить у себе в кімнаті, знаєте, і читає Біблію.

Філіп Ломбард зітхнув і промовив:

– Блоре, це навряд чи підтверджує психічну нестабільність.

Та Блор уперто продовжував:

– І ще вона виходила надвір, у макінтоші, сказала, що ходила поглянути на море.

Ломбард похитав головою:

– Роджерса убили, коли він рубав дрова, тобто невдовзі по тому, як він прокинувся. Цій Брент не було потреби після того бродити надворі годинами. Як на мене, то вбивця міг би спокійно закутатись у ліжку та й хропіти собі.

Блор наполягав:

– Ви не зрозуміли, містере Ломбард. Якби жінка була невинною, вона б до смерті боялась блукати навколо на самоті. Вона так вчинила б лише, якби була впевнена, що нічого боятися. Тобто, якщо вона і є злочинцем.

Філіп Ломбард погодився:

– Влучне зауваження… так, я про це не подумав.

І додав із ледь помітною усмішкою:

– Радий, що ви мене досі не підозрюєте.

Блор зніяковіло зізнався:

– Спочатку я подумав на вас… той револьвер… і дивна історія, яку ви розповіли… чи не розповіли. Та я тепер зрозумів, що це було занадто очевидно. – Він зупинився і сказав: – Сподіваюсь, ви такої самої думки про мене.

Філіп Ломбард задумався.

– Звичайно, я можу помилятись, але мені здається, що у вас не вистачить уяви для такої справи. Усе, що я можу сказати, якщо ви – злочинець, то ви збіса майстерний актор, і я здіймаю перед вами капелюха. – Він притишив голос: – Між нами, Блоре, і беручи до уваги, що ми, напевно, до наступного світанку перетворимось на пару трупаків, ви, гадаю, таки мали щастя лжесвідчити?

Блор неспокійно переступив з ноги на ногу. Зрештою промовив:

– Не схоже, що це тепер має значення. Гаразд, слухайте, Ландор і справді був невинний. Та банда поставила мене в глухий кут, і, між нами, ми його посадили надовго. Майте на увазі, я в цьому не зізнаюсь…

– Якби були свідки, – докінчив Ломбард із усмішкою. – Це лише між мною та вами. Що ж, сподіваюсь, ви багатенько за це отримали.

– Не стільки, скільки мав би. Жадібні люди, та банда Перселла. Хоча я дістав підвищення.

– А Ландор отримав строк і помер у в’язниці.

– Я не міг знати, що він помре, чи не так? – домагався відповіді Блор.

– Ні, вам просто не пощастило.

– Мені? Ви мали на увазі – йому.

– Вам також. Тому що, як результат, схоже, ваше власне життя стане до неприємного коротким.

– Моє? – витріщився на нього Блор. – Гадаєте, я попрямую тим самим шляхом, що й Роджерс і всі інші? Тільки не я! Я дуже пильно себе оберігаю, можу запевнити вас.

Ломбард сказав:

– Гаразд… закладатися не буду. Та й якщо ви помрете, я все одно не отримаю грошей.

– Зачекайте, містере Ломбард, ви що маєте на увазі?

Філіп Ломбард оголив зуби. Промовив:

– Я маю на увазі, мій любий Блоре, що на мою думку, у вас немає шансів!

– Що?

– Брак уяви зробить із вас геть непорушну мішень. Злочинна уява А. Н. Оуена обплутає вас у будь-який момент, коли він чи вона цього забажає.

Обличчя Блора почервоніло. Він злісно запитав:

– А як щодо вас?

Обличчя ж Ломбарда стало жорстким, із виразом погрози.

Він сказав:

– У мене чудова уява. Мені й до цього випадку довелося побувати у скрутних ситуаціях, і я з них вибрався! Гадаю… хоча нічим не можу підтвердити, та я гадаю, що виберусь із цієї халепи.

V

Яйця були у сковорідці. Готуючи грінки, Віра роздумувала про себе:

«Навіщо я виставила себе істеричкою? Це була помилка. Тримайся спокійно, дівчино, тримайся спокійно».

Зрештою, вона завжди пишалася своєю врівноваженістю!

«Міс Клейторн повелася просто чудово… узяла себе у руки… одразу ж почала плисти за Сирілом».

Навіщо про це зараз згадувати? Усе закінчилось… закінчилось… Сиріл зник задовго до того, як вона дісталась скелі. Вона тоді відчувала, як її підхопила течія, відносячи в море. Вона дозволила собі їй піддатись… пливучи повільно, тримаючись на поверхні… доки нарешті не прибув човен…

Її вихваляли за сміливість та холоднокровність…

Та не Г’юґо. Г’юґо просто… глянув на неї…

Боже, як боляче, навіть тепер, згадувати Г’юґо…

Де він? Що він робить? Чи він заручений… одружений?

Емілі Брент різко сказала:

– Віро, грінка горить.

– О, перепрошую, міс Брент, таки горить. Яка я нетямуща.

Емілі Брент витягла останнє яйце з киплячого жиру.

Віра, наколюючи свіжий хліб на виделку для грінок, із цікавістю зауважила:

– Ви надзвичайно спокійні, міс Брент.

Емілі Брент підібгала губи:

– Мене так виховали, не втрачати голову та не зчиняти метушні.

Віра машинально подумала: «Дитиною її пригнічували… Це багато пояснює…»

Вона спитала:

– Чи вам не страшно?

Затихла й додала:

– Чи ви не проти померти?

Померти! Наче гостре маленьке свердло врізалось у тверду замерзлу масу мозку Емілі Брент.