Читати книгу - "Таємна історія"

href="ch2.xhtml#id20">[56] авторства когось із прізвищем Пеннант, шість томів у червоних палітурках — масивні книжки по півметра заввишки. Поряд із ними — «Клубна історія Лондона», не менш замашненький багатотомник, у блідих обкладинках із телячої шкіри. Лібрето «Пензанських піратів». Незліченні випуски «Двійнят Боббсі». «Маріно Фальєро» Байрона, обплетена в чорну шкіру й датована 1821 роком, цифри якого зобразили золотим тисненням на корінці.

— Пригощайся, налий собі, що хочеш, — Чарльз звернувся до Камілли.

— Собі не хочу. Краще відіп’ю в тебе.

Однією рукою брат передав сестрі чарку, а другою провів рукою сюди-туди по клавішах, виконавши якусь складну гаму.

— Зіграєш що-небудь? — запропонував я.

Чарльз закотив очі.

— Годі, не ламайся, — підтримала мене Камілла.

— Ні.

— Ой, та він просто не ладен зіграти нічого справжнього, — співчутливо впівголоса прокоментував Френсіс. Чарльз зробив ковток зі склянки, пробіг іще одну октаву, протарабанивши незв’язні трелі пальцями правої руки. А потім віддав свою випивку Каміллі, звільнивши таким чином ліву руку, сів по-людськи за рояль, і фібриляція перетворилася на вступні акорди якогось реґтайму Скотта Джопліна[57].

Він грав собі на втіху, закасавши рукави, усміхаючись під носа, видобуваючи дзвінкі ноти низьких та високих діапазонів із вправними синкопами чечіточника, котрий збігає вгору сходами в одній із постановок Циґфельда[58]. Поруч на дзиґлику Камілла розпливлася в усмішці до мене. Трохи спантеличений, я їй відповів взаємністю. Навіть зараз, коли лунала мелодія, високо під стелею народжувалося примарне відлуння, що перетворювало ці відчайдушні веселощі на якусь подобу спогадів, спогадів про речі, яких я ніколи не знав.

Чарльстони на крилах біпланів під час їхнього лету. Гулянки на кораблях, що тонуть; булькання крижаної води, стоячи по пояс у якій грає оркестр і випилює на струнних інструментах останній хоробрий приспів «Auld Lang Syne»[59]: «Так вип'єм, друже мій старий, за молоді літа, іще раз, друже мій, налий за молоді літа!» Насправді тієї ночі, коли затонув «Титанік», співали вони геть не «Молоді літа», а гімни. Багато гімнів. Католицький священик читає «Богородице Діво». І салон першого класу, що, до речі, дуже скидався на цю кімнату: темне дерево, пальми в діжках, рожеві шовкові абажури з неспокійною оторочкою. Я справді тоді перепив. Мене перехнябило в кріслі, за бильця якого довелося міцно вхопитися («Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє!»), і навіть підлога йшла ходором, ніби палуба аварійного корабля; я боявся, що ми всі, і навіть рояль, от-от покотимося з істеричним завиванням в якийсь із кінців бібліотеки.

На сходах почулися кроки. Це, примруживши очі, невпевненою ходою спускався Банні з розкуйовдженим волоссям та в піжамі.

— Що, в біса, коїться? — запитав він. — Ви мене розбудили.

Але на його слова ніхто не зважав, тому він зрештою налив собі випити й босяка подибав назад у спальню на другому поверсі.

Сортування спогадів за хронологічним принципом — цікава штука. До тих перших вихідних за містом пам’ять про події тієї осені віддалена та оповита туманом, від цього ж моменту спомини немовби набувають різкості й потрапляють у чіткий та захопливий фокус. Від того дня, позіхаючи та потягаючись, починають оживати знайомі мені манекени. Минуть місяці, і тільки потім зійдуть глянець та загадковість новизни, що перешкоджали об’єктивному погляду на нових знайомих. (У реальності, до речі, всі вони виявилися куди цікавішими від будь-яких імовірних ідеалів.) І от саме тут, у цьому конкретному спогаді, вони постали перед моїми очима нечужими людьми та вперше проявили своє яскраве справжнє «я».

Там же й мені випадає позбутися свого статусу сторонньої особи: пильної, невдоволеної, на диво мовчазної. Усе життя люди навколо сприймають мою сором'язливість за понурість, снобізм, кепську вдачу того чи іншого роду. «Обличчя зроби простіше!» — мав звичку волати на мене батько, коли я їв, дивився телек або займався своїми справами. Оця моя маска (адже саме так я звик думати про своє обличчя й ті опущені кутики рота, що не мають нічого спільного з тим, у гуморі я насправді чи ні), бувало, мені допомагала, а бувало, і шкодила. За кілька місяців після знайомства з тією п'ятіркою я на власне зачудування з'ясував, що від самого початку їх спантеличував не менше, ніж вони мене. Мені й на думку не могло спасти, що мою поведінку можна сприймати якось інакше, ніж провінційну та незграбну. І тим більше не загадкову, як її бачили насправді. Чому, ну чому, питали вони в мене, я нічого не розповідав їм про себе? Чому дійшов до того, що переховувався від них? (Вражений, я збагнув, що моя звичка пірнати у дверні отвори не така вже й потаємна, як здавалось.) І чому не відповів на жодне їхнє запрошення? Хоч тоді й здавалося, що мене просто зневажають, зараз я розумію, що ввічливі, ніби незаміжні тітоньки, вони просто в такий спосіб очікували на мій наступний крок.

Хай там як, а на тих вихідних справи повернули на інше, острівці темряви між вуличними ліхтарями стали меншати та віддалятися один від одного на очах — перша ознака того, що поїзд наближається до знайомих місць і невдовзі виїде на добре освітлені й вивчені привокзальні вулиці. Будинок виявився їхнім козирем, найзаповітнішим скарбом, і того вікенду мені його хитро представили, поступово: кімнатки в маленьких запаморочливих баштах, мансарда під височенькими кроквами, старі сани в підвалі, в які можна було впрягти четвірку коней із дзвіночками в ряд. У возівні тепер мешкав сторож. («Онде по двору ходить пані Гетч. Дуже мила жіночка, але чоловік у неї — адвентист сьомого дня чи щось типу того. Дуже суворий. Доводиться ховати пляшки, коли він заходить у будинок». — «А то що?» — «А то задепресує й почне розпихувати свої брошурки по всіх закутках у будинку».)

По обіді ми сходили прогулятися до озера, яким розважливо порядкували одразу кілька сусідських землевласників. По дорозі мені показали тенісний корт і старий літній будиночок — такий собі псевдо-θόλος, доричний із присмаком Помпеїв, і Стенфорда Байта, і — заявив Френсіс, котрий зневажав цей вікторіанський забіг у класицизм, — Д. В. Ґріффіта й Сесіла Де Мілла[60]. Він гіпсовий, розповідав далі хлопець, і його привезли по частинах з універмагів Sears та Roebuck. Територія подекуди все ще носила сліди геометричної вікторіанської обрізки, що була тут первинною формою. Сухі ставочки для риби. Довгі білі колонади каркасів під в’юнкі рослини. Клумби, розбиті між камінних бордюрів, де тепер не росли квіти. Але переважно всі ці рештки лишалися малопомітними, живопліт здичавів, і місцева рослинність (слизький в’яз та модрина-тамарак) геть задушила парості айви та японського