Читати книгу - "Коханці Юстиції"

самі тайкома покидали його дім, прагнучи уникнути справедливого покарання за всілякі дрібні крадіжки та інші заподіяні шкоди. До рідного дому жодна з них не повернулася з тих самих причин. Тож усі вони до пори вважалися зниклими безвісти.

Одруження Ґродта з Бланкою-Меланією (дівоче прізвище Стрончевська), народження в них дітей (двох синів), як і насильницьку смерть Бланки-Меланії та меншого хлопця, в усіх документах зафіксовано та підтверджено. Проте існує велика ймовірність, що жінка й дитина загинули внаслідок розбійного нападу в час, коли Юліус Ґродт ще був поза домом, а точніше, в дорозі до нього. Тобто своїх дружину й меншого сина він застав удома вже мертвими. Сьогодні неможливо дізнатися, хто насправді сплюндрував Ґродтове обійстя — невідомі нападники (до повернення Ґродта) чи поліційний загін (після його затримання). У кожному разі дивно припускати, що маєток плюндрував сам Юліус Ґродт. Тим часом факту сплюндрування суд узагалі не брав до уваги.

Старший син засудженого, який привів на місце злочину обидвох дядьків та за їхнього посередництва — поліціянтів, насправді в жодному свідченні не стверджував, що біг по допомогу саме через батька. Після жахливого інциденту він узагалі фактично втратив дар мови, і єдиним щодо батька негативом, який суддям вдалося витиснути з нього, було те, що Юліус Ґродт полюбляв читати вголос «люті французкі казки». Це, до речі, підштовхнуло слідчих дослідити чималу Ґродтову бібліотеку на предмет виявлення в ній ознак чорнокнижності. Хлопцева доля залишається надалі нез’ясованою, а сліди губляться після того, як, провівши пару гірких літ у притулку, він потрапив на побігеньки до вже на той час доволі каламутної трупи мандрівного цирку «Ваґабундо».

Не можна пропустити повз увагу й не надто увиразнені постаті т. зв. рятівників — рідного брата й кузена Бланки-Меланії. Ці молодики здавна всією душею ненавиділи Юліуса Ґродта. На те могли бути свої причини, про які ми знову ж таки не дізнаємося. З певного часу Ґродтові горе-кревняки почали активно інтриґувати, втираючись у довіру до коменданта нової поліції (або, як її називала цісариня Марія-Терезія, Gute Policey) та обкладаючи його різного штибу хабарами. Документи підтверджують, що саме брат і кузен убитої заволоділи посесією Юліуса Ґродта відразу ж після оголошення в суді вироку. Щоправда, вони так і не почали в ній порядкувати. Першого невдовзі отруїли львівські аптекарі, другий програвся в карти і вимушено переїхав до Туреччини.

Бо такі то були часи.

Авторитет ученого фізіономіста Лафатера теж не міг не відіграти однієї з вирішальних — а для Юліуса Ґродта фатальних — ролей. Присвятивши Ґродтовій фізіономії центральний розділ своєї головної праці, Лафатер дійшов категоричного висновку, що «перед нами злодюга мерзкий, котрих ни носила ше ся зем’я». Рішення суддів, останніми роками дедалі прихильніших до суворих наукових істин, не могло не піддатися масованому впливу заїжджого європейського світила. Обидва томи Лафатерових «Фізіономічних фрагментів» дуже швидко стали в тодішньому юридичному середовищі справжнім інтелектуальним бестселером і надихали на відповідні вироки.

І ще одна бібліографічна деталь. Перебираючи наполовину знищену вогнем трофейну книгозбірню Юліуса Ґродта, слідчі не могли не зауважити дивом зацілілий том «Histoire ou Contes du temps passé. Avec Moralitez»[19] авторства якогось П’єра д’Ар-манкура, насправді Шарля Перро, рік видання 1697-й. Головним речовим доказом слідства стали обведені темно-синьою чорнильною лінією рядки: «Незважаючи на мою заборону, вам закортіло ввійти в ту комору? Ну що ж, я дам вам можливість увійти туди ще раз, і тепер — назавжди. Для вас знайдеться місце поруч із жінками, яких ви там бачили».

Чия саме рука їх обводила й навіщо, слідчі вже не запитували.

P. S. Віднедавна, а точніше, протягом останніх півтора-двох років, нечисленні краєзнавці та випадкові мандрівники, що вряди-годи навідуються до дуже поруйнованої Синьогродсь-кої вежі (єдиний об’єкт, що сяк-так зацілів з усього Ґродтового маєтку), відзначають появу на внутрішніх її стінах віршованих рядків невідомого автора. Ці написи зазвичай виконано у формі надряпів гострим твердим предметом на зразок металевого писака або особливого кігтя. У другобіцькому міському управлінні культури всю цю базґранину вважають дрібним побутовим вандалізмом котрогось із місцевих початківців і в міру нагромадження настінних строф та акумуляції бюджетних коштів укотре споряджають на місце бригаду забілювачів. Чуткам про так званого «Нічного Ґренадера» просять не вірити.

У будь-якому разі можна констатувати: написи то зникають, то з’являються знову. При цьому деякі зі строф цілком, а деякі лише частково повторюють попередні.

Знаний у другобіцьких мережах блоґер julius_777, чию фактичну особу досі не встановлено, щойно оприлюднив серію знімків з найновішою версією синьогродських настінних написів. Якщо всередині вежі підійматися сходами вгору до уявного оглядового верха, то вірші прочитуються в такій послідовності:

Я вам являюся вночі

Я біль фантома я фантом

Я клич я пляма на ключі

Я йду і сходи що гвинтом

Ввертітися у плоть небес

Могли б могли б могли б якби

Я їх завершив я б воскрес

Посеред неба й без ганьби

У передпокій би ввійшов

До справедливого Судді

І шов на шві і кожен шов

На тілі в мене Він тоді

Єдиним дотиком своїм

Розгладив би і взяв мене

До себе у небесний дім

Але я тут і поки не

Скінчаться сходи що гвинтом

Увертяться у висоту

Я неприкаяний фантом

Собі спокою не знайду

Розділ сьомий. Життя Марії, або Маріо

1

За всі свої роки Маріо Понґрац учинив лиш одне вбивство. Відповідальність за нього він мусив би понести винятково перед судом небесним, і деталі того закритого процесу лишаються зі зрозумілих причин невідомими. Що ж до земного суду, то він був дуже навіть відкритий і засудив Маріо Понґраца за цілком іншою статтею. Втім це ніяк не початок, а радше одне із закінчень історії, й воно бовваніє десь далеко попереду, в роках 1890-х.

Починається ж усе на сорок із гаком років раніше, коли молодий Понґрац Маріо, син Алойза та Вероніки-Вікторії, стану міщанського, уродженець чи то Далмації, чи Іллірії, неґоціант-по-чатківець, у пошуках своєї зорі та фінансової незалежності назавжди пориває з батьківським гніздом і вирушає в мандри. До міста Коломиї, розташованого десь у межах далекосхідного загумінку імперії, він прибивається на двадцять четвертому році життя. Попри молоді літа, Маріо Понґрац уже встиг поволочитися світами та провінціями й назбирати всілякого штибу досвідів.