Читати книгу - "На зарослих стежках"

картоплі — цілий скарб, у деяких країнах вона скоро переведеться.

— Отже, ти читаєш газети? І обходишся без окулярів?

— Без окулярів? Я ще не зовсім старий. Атож, газети я також трохи читаю. Але ми часто збиралися на тому хуторі, де я жив. Люди дуже гарно співали під орган.

— А ти читав у газетах про Трумена?

— Ні, не читав. Про Трумена?

— Так, це президент Америки.

— Я так мало знаю, — сказав він.

— А читав про Кірстен Флаґстад[22]?

— Про Флакстад[23] на Лофотенських островах? Так, звісно, я знаю, де то.

— Але це відома співачка. Вона їздить по світу й співає.

— Он як. Ні, я, на жаль, дуже мало на цьому знаюся. То вона мандрує і просто співає? Напевно, це дивовижно.

— Так. У просторих залах та церквах. Послухати її сходяться тисячі людей.

— Ну й слава Богу! А щодо мене, то я не вмію співати. Якби мені повчитися, то я ходив би і співав. У мене також є голос, не буду заперечувати, однак співаю я так собі, хоча ноти знаю. Ось я сиджу й дивлюся на тебе: ти що — підв’язав галоші?

— Так, але в мене є нові галоші.

— Он як.

— Нові стоять без толку, я так ніколи їх і не взував. Це все родина про мене дбає.

— Я проходив проз твій хутір, як він тепер називається? Ага, Нергольм. Недавно я проз нього проходив. Чималий хутір. Але там усе занедбано.

— Авжеж.

— Тобі відомо, як усе занепадає, коли ніхто не порядкує?

— Звичайно, Мартіне. Що ти робиш з картоплею?

— З картоплею? Що я роблю з нею? Печу на багатті, як мандрую з краю в край. Мені її надовго вистачить. Ти пробував їсти печену картоплю? — питає він мене.

— Так, хтозна-скільки разів у дитинстві.

— Це дуже смачно.

— Ага.

— Я не знаю кращого відчуття за голод, нагуляний у довгих мандрах.

— Ти був уже в Гельґелані?

— В Гельґелані? Був.

— Ну, а чув щось про того шкільного вчителя, що пропав у Америці?

— Так, цебто, його не знайшли.

— Жаль його родини, що тут лишилася, — кажу я.

Мовчання.

— Як її було звати? Альвілла? І двоє дітей.

Мовчання.

— Вона зверталася до Червоного Хреста чи Армії Порятунку?

— Так, зверталася, — відповідає він. — Вони не можуть його знайти.

— Вибач, Мартіне, а чого вона не повертається додому в Гамарей? Адже там у неї родичі.

Він мовчить, а тоді відповідає:

— Вона не може повернутися додому.

— Он воно що.

— Недавно вона вскочила в халепу. Я не повинен нічого казати.

— В халепу?

Оскільки він мовчить, я більше нічого його не питаю. Мені добре відомо, за якої оказії в Гамареї обережно кажуть, що дівчина «вскочила в халепу». І я просто сиджу й сам собі обмірковую те, що почув.

— Це все дуже дивно, — поволі каже він. — Маленька дівчинка, схожа на крихітне Боже янголя, сиділа в траві, але я не насмілився підійти до неї ближче, щоб не налякати. Стояла дуже тепла днина, і на ній була сама льоля, а ще блакитна шовкова стрічка на шиї. Ніколи не думав, що буває така краса.

— У тебе немає її світлини?

— У мене? Та ні. Я навіть не зайшов у хату сказати, що був там.

— А чого ти не зайшов?

— Ну, я завдаю їй тільки болю, коли приходжу. Дуже прикро, але вона звинувачує мене в тому, що вчитель поїхав, бо це я позичив йому гроші на квиток.

— Нехай і так, — грубо кажу я. — Та в кожнім разі ти не винен, що в неї народилася дитина.

— Ні, вона каже, що я й тут винен, — веде він далі. — Вона твердить, що це я довів її до такого і перевернув догори дриґом усе її життя.

Ми обидва мовчимо.

— Уже вщухає! — каже він про дощ, визираючи з-під сховку. — Ось-ось вигляне сонце. Дощ уже пересівся. Небо прояснюється.

Мені жаль Мартіна, але я боюся, щоб він не помітив мого співчуття, він увесь такий латаний-перелатаний, що мені хотілося б назвати його своїм братом або родичем, та йому це навряд чи сподобається. Стільки різних доль на світі.

— Я так хотів би дізнатися, як її звати, — сказав він. — Вона сиділа в траві і пальчиками перебирала бадилинки. Добре було б дізнатися до Різдва, коли я посилатиму їм невеличкі гостинці. Якби я дізнався, то міг би назвати її на ім’я.

— То, може, напиши і запитай?

— Ні. Але ти навіть не уявляєш, яка вона гарненька. Я бачив дітей раніше, вони всі гарненькі і схожі на образ Божий, що й казати. Проте вона сиділа тихенько і бавилася сама собі в траві — цілком невинне дитя!

Його блакитні очі трохи погасли й засльозилися.

— Хто її батько? — питаю я.

— Не знаю, — коротко відповідає він. — Мабуть, хтось із тутешніх.

— Я просто подумав, що, може б, їй вийти за нього заміж?

— Ні, ні, це неможливо. Вона ж заміжня.

— Ти її питав?

— Я? Ти про що? Хіба я... Але вона колись сама казала, що ніколи більше не вийде заміж.

— Вона вже, напевно, в літах?

— Вона? Ні, ти не повіриш, але вона така ж молода, як і раніше, з її вигляду ніколи не вгадаєш, скільки їй років.

— Що ж, Мартіне, приємно було побачитися, — кажу я і згортаю парасоль. — Я часто про тебе думаю, ти — справжній мандрівник, тобі треба зовсім мало, тільки мандрувати. Такий ти є.

— Ми ще побачимося, як ти гадаєш?

Мені не хочеться порушувати церемонії прощання, і я нічого не відповідаю. Тільки питаю:

— Ти не стомлюєшся ходити?

— Ні. Ну, а як стомлююся, то лягаю відпочити. І дякую Богові.

— Поки я не забув, скажи мені, Мартіне: коли ми бачилися торік, ти вже знав про те, що сталося в Гельґелані?

Він одвернувся:

— Мені не треба було нічого казати. Я не мав розпускати язика.

— Але ти знав усе це торік?

— Так, — відповідає він.

Він змовчав про це, він усе терпляче пережив. Чи