Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

ближче, Аліє зустріла кухарку пані, Стефанію, здоровенну бабу з подзьобаним віспою рожевим обличчям. Раніше вони частенько перемовлялися на різні пусті теми, тож Аліє одразу попрямувала до жінки.

– Пан убив пані! Задушив, а потім порізав її тіло ножем, Ірод такий, – говорила вона без особливого співчуття одному з панових пахолків, зовсім молоденькому хлопчині, якого Аліє бачила тут лише кілька разів.

– За що її так?.. – одними губами промовила Аліє, утручаючись в розмову.

Жах застиг у її очах, а від жалю перехопило дихання. От тільки Аліє тоді ще не розуміла, кого їй жаль більше – Софію чи себе.

– Зраджувала йому, сучка така, – байдуже махнула Стефа. – Учора вночі пан повернувся від брата. Виїхав тверезим, а поки доїхав, кажуть, уже був таким, як треба. П’яниця проклятущий на нашу голову! – сплюнула баба.

– То просто сп’яна її задушив? – запитав пахолок, жваво цікавлячись останніми новинами.

– А хто їх знає! Байдуже, що заявився серед ночі – ба, навіть у потьмах розгледів він ту розруху, що після пожежі зосталася. Та й принадився челядь розпитувати. А всі як почнуть язики чесати! Одно «Комарницький» кажуть! Любов, бачте, Комарницькому розум затьмарила. А до кого та любов захмелілий пан розбирати не став. Пішов у палати до Софії і цілісіньку ніч там пробув. Ох, і заливалася ж криком пані!.. А зранку знову напився й виїхав із села. Ще на самісінькому світанку! Ми у світлицю, а там Софія наша вже холодна лежить.

– Та-ак, наша пані була красунею, що їй товстопузий недолюдок, – сказав хтось із селян, що поступово переходили від церкви до панського дому, міняючи декорації й акторів несподівано пересиченої подіями недільної драми. – То й не дивно, що їй любові на стороні схотілося…

Аліє відчула як тремтять її руки, а в горлі пересохло, ніби зроду там не було й краплі води. Вона набрала повні груди повітря й, зібравши докупи рештки волі, примусила себе підійти ближче та нишком зазирнути в відкрите вікно. Пані Софія лежала на лаві, серед гобеленів й шовкових простирадл. Ні, на лаві лежало бліде скалічене тіло – вже не пані, а вкрита синцями й кривавими ранами лялька. Аліє відсахнулася від вікна, переводячи погляд на односельців. Вони вже втратили інтерес до дівчини, у них з’явилася нова забавка! Господи, та вони навіть забули, що Комарницький приїздив у село зовсім не через пані, а через неї, Христину…

Так нагло зірвана в церкві служба не дуже засмутила ні богомольців, ні панотця, який із перебільшено жалібним виглядом саме заходив до панської садиби, широко розмахуючи кадилом і таємно радіючи, що скоро отримає щедрі золоті за поховальну службу. Це ж не холопів, либонь, хоронити!

Аліє здалося, що смерть Софії для селян була скоріше полегшенням, ніж трагедією. Та й справді, чого їм сумувати? Ніхто не любив її, нікому не було діла, чи знаходиться вона в своїх чисто вбраних покоях, чи десь у пеклі. А ще, ніхто не сумнівався, що не буде ні слідства, ні суду, а в панському маєтку скоро з’явиться нова пані, молода вдова Євдокія Незвана з сусіднього села, про що вже шепталися покоївки пані.

Бігти звідси! Єдина думка крутилася в голові Аліє, але відчай важкою пеленою застеляв очі та залізними кайданами приковував до землі ноги, відбираючи в дівчини рештки волі. «Господи, за що?» – пошепки заблагала Аліє, продовжуючи стояти серед переповненої людьми садиби, і лише зараз вона зрозуміла, що більше за всіх жаліє себе. Вона звела руки вгору й одразу ж опустила. Аліє не могла молитися. Вона вже не знала, до якого Господа мала надійти молитва, хто мав пожаліти, прихистити її, чужинку на своїй землі?

Ледь стримуючи сльози, ховаючи очі від людей, дівчина примусила себе вийти за ворота, аж раптом погляд її упав на одноногого старця, який був тут як тут, супроводжуючи людський потік від церкви. Дід стояв трохи осторонь, спираючись на дерев’яну ногу та свою різьблену палицю, відсторонено спостерігаючи за безтолковою метушнею і щось тихенько насвистуючи під вуса.

– Дядьку… Дідусю, візьми мене з собою, – тихо сказала Аліє, схилившись до самого вуха старця.

Старець ніби не чув і не помічав дівчини.

– Дідусю! – вже голосніше сказала вона, але той навіть голови не повернув.

– Якщо хочеш іти – іди, – раптом сказав він, ніби прокинувшись від сну. – Саме слушна мить. Треба іти зараз, поки панові пахолки та й сам пан-убивця зайняті іншими справами. Але пам’ятай, що як упіймають, то з таким лихо-господарем невідомо, чи жива зостанешся.

– То можна з тобою?

– Е, я тобі ні до чого. У нас дороги різні, – зморщив і без того зморшкуватого лоба кобзар.

– Я ж сама пропаду… А мені хоча б на дорогу до Києва вийти…

Старець не відповів. Він забив люльку й повільно сплюнув.

– То можна? – благально склала руки Аліє, а на її очах з’явилися краплі вологи.

– А, грець з тобою. Зустрінемось на вигоні, на південному шляху. Та не барися! Їжу візьми, одежину якусь, грошенят, якщо маєш, та подбай, щоби вдома не прохопилась!

Серед хмар заблищав тоненький і непевний, але промінь. Аліє розгледіла його навіть цього хмарного ранку. Той сонячний промінь означав «все буде добре». У цю мить Аліє Ханим уже не сумнівалася, бо їй дуже треба було хоч би в щось повірити.

Минув день, проведений у дорозі, а за ним настала холодна ніч. Ще на світанку дід розбудив Аліє, наказуючи збиратися в дорогу. Та насилу підвелася з копиці сіна, у якій довелося ночувати, струсила з себе сухі травинки і мовчки попленталася за старим.

– Підвезти? – гукнув їм якийсь чолов’яга на возі, що саме проїздив повз подорожніх.

Дід уважно вгледівся в обличчя чоловіка, ніби перевіряючи, і згідно кивнув. Дуже скоро вони вже сходили з підводи біля самих воріт Умані.

Аліє вдруге була у цьому місті. Дорогою дівчина силкувалася розгледіти знайомі вулиці й будинки. Їй так хотілося повернути час назад, до того місця, коли вони розлучилися з Уласом, коли все тільки починалося, а серце ще було сповнене надії. Та вулиці були незнайомими й непривітними.

Дзвони пробили полудень. День видався похмурим, і здавалося, що от-от почне накрапати дощ. Аліє хотілося побігти, обігнати дощову хмару й якнайшвидше дістатися прихистку – вона відвикла ночувати просто неба, й тепер їй хотілося даху над головою й хоча б на мить знову відчути себе в безпеці. Але одноногий дід насилу шкандибав, тож доводилося лише покірно йти слідом. Дівчина не нарікала – вона була вдячна кобзареві, якого