Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

лагідно називала дідусем, але він обтяжував Аліє, ніби сповільнюючи темп її нового, вільного від Цибулева й усіх його мешканців, життя. До того ж дідусь був дивакуватим.

– У мене більше немає імені, – сказав він, коли Аліє запитала, як його називати. – Я, як бур’ян при дорозі, – всі знають, який він із виду, але ніхто не знає назви.

Діставшись до корчми й устигнувши підмокнути під дрібним сірим дощем, подорожні сіли в самому кутку просторої, уставленої столами й лавами зали і замовили поїсти. Аліє мала кілька монет, що їх минулого тижня виплатила Софія і які вдалося приховати від названої матері, тож можна було розраховувати нехай на небагатий, але обід.

Корчма відрізнялась від тієї, де господарював німець. Тут було неприбрано й дуже темно, але корчмар виявився таким широким душею й добродушним, що Аліє одразу змирилася з усіма недоліками. Старець пішов «понюхати тютюну», як казав він, коли треба було справити природню потребу, а Аліє лишилася сидіти за столом одна. Раптом із сінних дверей з’явилася молодиця. гарно й чисто вбрана, усміхнена, із лукавим поглядом, що одразу не припав Аліє до душі.

– А ти, бачу, не місцева? – сказала вона, закурюючи тонку довгу люльку й підсідаючи ближче до дівчини.

Аліє спромоглася розгледіти її немолоде, але все ще гарне обличчя. Жінка говорила тихо, проте впевнено й солодко, ніби збиралася пригостити дівчину великодніми пасками.

Татарка кивнула у відповідь, з надією поглядаючи в бік корчмаря, але той кудись зник, і вони лишилися сам на сам у пустій залі.

– І куди це ти зі старцем ідеш? – продовжувала молодиця, по-кошачому мружачись.

– Оце вже моя власна справа, – із натиском відрізала Аліє. Їй ця розмова зовсім не подобалася.

– А розраховуватися за обід чим будеш?

– Та вже ж грішми!

– А як гроші скінчаться?

– Зароблю ще, – буркнула Аліє розгнівано.

– Любонько, про це я тобі й говорю, – медовим голосом повела далі молодиця. – У нас тут троє дівчат мешкає, але для тебе теж ліжечко з периною знайдеться.

– Так зразу й з периною? – передражнила незнайомку Аліє. – І не треба на мене диміти своєю люлькою, у мене від диму кашель починається!

Аліє говорила сміливо, але насправді їй робилося страшно. У жінки навпроти зло блиснули очі, але голос і далі лився м’яко й спокійно, нібито вона говорила з малою дитиною.

– Будеш купатися в шовках, не гірше королівни…

– Гей, хвойдо лукава, ану відійди від дівчати! – раптом громом пролунав голос діда. – А то зараз своєю кобзою зроблю тобі на голові велику ґулю!

Жінка негарно вилаялась, але відійшла, гнівно поглядаючи то на діда, то на Аліє.

Від старого й немічного дідугана, якого ще вчора принижували на очах усього села, татарка такого не очікувала.

– Дякую, що вступився за мене, – тремтячим голосом прошепотіла Аліє, коли молодиця нарешті вийшла. – Хто вона така?

– Жінка продажна. А ти не збагнула?

Аліє похитала головою.

– То… Вона хотіла, щоб і я..? – татарка запнулася. Не таким вона бачила своє нове мандрівне життя.

– Головне – не втрачай голови. Гляди, ти дівка не дурна! – заспокоїв її дід, жартівливо хитаючи пальцем. – Світ широкий – знайдеться й для тебе якесь пристойне діло, не все ж зо мною куряву по шляхам здіймати. Гей, корчмарю! – крикнув він уже сердито. – Ти що, крізь землю провалився? Принеси нам чогось попоїсти й не пускай сюди більше своїх кучерявих крутихвісток!

За мить у дверях з’явилися усміхнений корчмар і зморшкувата жінка-подавальниця. Зала знову зробилася схожою на звичайну корчму, а страхи Аліє відступили перед запахом їжі.

– Він не хоче говорити, вражий син?

– Робить вигляд, що не знає нашої мови, ясновельможний, – зігнувся в низькому поклоні пахолок.

Той, кого назвали ясновельможним, покрутив вуса й різким рухом натягнув на голову підбиту куницею шапку.

– Ну, нічого, у Кам’янці заговорить! Коли його катуватимуть залізом, то з радістю заговорить!

– А що, як він справді не розуміє, ясновельможний пане? – не підіймаючи голови, лише зиркаючи з-під лоба на свого господаря, запитав слуга. – Або ж він із благородних? Такі легко не здаються.

– Ти говориш про татар, дурний Олешко, про дикунів! Забудь про слова «честь» і «благородство», коли перед тобою розбійник! – гупнув кулаком по столу ясновельможний.

Олешко нарешті сяк-так випрямився та спокійно продовжив:

– Нам із тобою, пане Адаме, треба пересвідчитися. Є в мене думка одна… Пройдусь я до корчмаря, може, справа й вигорить.

Адам Калиновський, вінницький староста, знову підкрутив вус. Його люди впіймали вночі кількох татар із ватаги, яка пограбувала його родовий маєток. Адамів батько, покійний уже генерал землі подільської Валентій-Олександр, мав велику колекцію старожитностей, а серед них золоту чашу зі святого Єрусалиму. Були підозри, що набіг татар саме на маєток Калиновських був не випадковим, та й реліквія, укупі десятком інших рідкісних старовинних речей, зникла після набігу. Мають татари звичку розбігатися щоразу після нападу та вже невеликими загонами повертатися у Крим зі здобиччю. Та цього разу їм не пощастило. Іще на виїзді з Вінниці татар наздогнав загін реєстрових козаків. Усіх перебили, але одна ватага, на чолі з цим гордяком-татарином, що здавалося, попри молодість, був у них за старшого, утекла далі. Упіймали їх тільки тут, біля Умані. Сам пан Адам командував загоном. Але й у цих татар не знайшли скарбів. Певно, встигли закопати їх десь у лісі… Так думав собі пан Адам, умощуючись зручніше в кріслі й забиваючи люльку. Польовим табором стояти він не звик, корчма була для нього затісною, тож Калиновський зі своїми людьми розташувався в маєтку панів Замойських, скориставшись їхньою гостинністю, поки господарів не було вдома. Думки в нього були прості – завтра зранку вирушити на захід і, оминаючи Вінницю, де на нього чекала дружина й шестеро дітей, поїхати в Кам’янець під приводом довозу полоненого до найнадійнішої в’язниці Поділля. У дійсності ж пан Адам збирався навідатися в гості до своєї молодої коханки, Гелени Струсь, яка доводилася йому двоюрідною сестрою.

У корчмі було пусто. Чи то пак посеред робочого дня в жнива тут знаходився лиш підстаркуватий корчмар, що саме застилав новою соломою долівку, товста баба-подавальниця і ще двійко людей, які засіли в самому кутку біля вікна й мовчки їли з однієї миски кислий борщ. Олешко аж скривився від його запаху, проходячи всередину корчми.

Олешко був середнім на зріст, худорлявим і жвавим, на його обличчі майже весь час грала посмішка – такі люди всюди могли зійти за своїх і вдало цим користувалися. Молодий чоловік хутко зняв із голови свою зелену з жовтими