Читати книгу - "Пора серця. Листування"

є, і Ти любиш її. Та чи здогадуєшся, що важать для мене її покора та розуміння? А для Тебе? Ти не смієш покинути її та Вашу дитину{240}. Мені Ти відповіси, що це вже сталося, що вона вже й так покинута. Однак я прошу Тебе, не покидай її. Чи мушу це обґрунтовувати?

Коли я змушена буду думати про неї та про дитину — а я завжди про них буду думати — я не зможу обіймати Тебе. Що далі — я нічого не знаю. Доповнення, кажеш Ти, мусить значити «У життя»{241}. Це стосується наснилих{242}. Та чи ми всього тільки наснилі? І чи це доповнення не існувало завжди, і чи ми не зневірилися в житті, саме тепер, коли думаємо, що все залежить від одного кроку за межі, у потойбіч, разом?

Вівторок{243}: я знову не знаю, що далі. Я не могла заснути до четвертої ранку й хотіла змусити себе далі писати, однак не змогла доторкнутися до листа. Коханий мій Паулю. Якби Ти зміг приїхати наприкінці листопада! Я так прагну цього. Чи смію? Тепер ми повинні бачитися.

У листі до принцеси{244} я мусила вчора, щоб не уникати теми, написати кілька слів про Тебе, «сердечних» слів. Раніше мені, попри все, це вдавалося легше, бо я була незмірно щаслива, вимовляти або писати Твоє ім’я. Тепер я вже майже думаю, що повинна просити в Тебе пробачення, коли не лишаю його тільки для себе.

Хоча ми вже знаємо, як нам доводитиметься посеред інших. Та нам це вже більше не буде завадою.

Коли я тиждень тому повернулася до Донауешінґена, то раптом мала бажання про все розповісти, бажання мусити про все розповісти{245}, як Ти мусив зробити це у Парижі. Однак Ти мусив, а я навіть не сміла, я ж бо вільна, і в цій волі самотня. Чи знаєш, що я маю цим на увазі? Проте це одна тільки думка, із довгого ланцюга думок, із полонення.

Ти сказав мені, що назавжди примирився зі мною, я ніколи цього не забуду. Чи мушу думати, що знову роблю Тебе нещасливим, що знову несу руйнування, їй і Тобі, Тобі й собі? Що можна бути настільки приреченою, — цього я збагнути не можу.

Паулю, я надсилаю листа таким, як він є, хоча прагнула бути набагато точнішою. —

Ще в Кельні я хотіла сказати Тобі, попросити Тебе іще раз прочитати «Пісні під час втечі»{246}, тієї зими, два роки тому, я дійшла кінця і прийняла твою відмову. Я більше не мала надії бути виправданою. До якого кінця?

Інґеборґ

Вівторок увечері:

Сьогодні вранці я написала: тепер ми повинні бачитися.

Це огріх, який я вже відчувала, і який Ти повинен мені ще простити. Бо я не можу відмовитися від слів: Ти не смієш залишити її та вашу дитину.

Скажи, чи вважаєш Ти несумісним те, що я хочу Тебе зустріти й кажу Тобі це.

53{247} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 31.10. — 1.11.1957

3-го жовтня 1957 р.

Сьогодні. День із листом.

Руйнація, Інґеборґ? Ні, безсумнівно ні. Натомість: правда. Бо ж це, напевне, також і тут, протилежне поняття: позаяк це засадниче поняття.

Чимало опускаю:

Я приїду до Мюнхена наприкінці листопада, близько 26-го{248}.

Повертаючись до опущеного:

Я не знаю, що це значить, не знаю, як я повинен це називати, призначенням, можливо, долею чи місією. Пошук найменувань не має сенсу, я знаю, що це так, назавжди.

Мені також ведеться, як і Тобі: те, що я смію вимовляти й писати Твоє ім’я і не ставати на прю із жахом, який мене при цьому опановує — для мене це, попри все, — ощасливлення.

Ти знаєш це: Ти була, коли я Тебе зустрів, для мене і тим, і тим: чуттєвим і духовним. Це завжди нероздільне, Інґеборґ.

Згадай-но «У Єгипті»{249}. Кожного разу, коли я читаю його, я бачу, як ти входиш у цей вірш: Ти — життєвий ґрунт, зокрема й тому, що Ти є і продовжуєш бути виправданням мого промовляння. (На це я натякав і тоді в Гамбурзі{250}, хоча й не здогадувався цілковито, як правдиво тоді говорив.)

Проте саме собою промовляння, воно ще нічого не значить, адже я волів також бути з Тобою безмовним.

Інша царина в темряві:

Чекання: я взяв до уваги і це. Але чи не означає це також чекати на те, що життя піде нам якимось чином назустріч?

Нам життя не піде назустріч, Інґеборґ, чекати на це було б для нас найневідповіднішим способом бути тут.

Бути тут, так, це ми можемо й сміємо. Бути тут — одне для одного.

І хай це лише кілька слів, alla breve[7], якийсь лист, один раз на місяць: серце почне оживати.

(І все ж, конкретне питання, на яке Ти мусиш відповісти якомога скоріше: Коли Ти їдеш до Тюбінґена, коли до Дюссельдорфа{251}? Мене також запросили туди.)

Ти знаєш, що я тепер знову можу говорити (і писати)?

Ах, я мушу Тобі ще багато чого розповісти, також речі, про які навіть Ти не здогадуєшся.

Пиши мені.

Пауль

P.S.

Дивним чином мені треба було, по дорозі до Національної бібліотеки, купити «Франкфуртер альґемайне». І наштовхнутися на вірша{252}, якого Ти надіслала мені разом зі своєю збіркою «Відрочений час», написаного на клаптику паперу, від руки. Я завжди витлумачував його для себе, аж ось він знову повертається до мене — в якому контексті!

1.Х. 57

Вибач, Інґеборґ, вибач дурний учорашній постскриптум — я, напевне, більше ніколи не буду так думати й говорити.

Ах, я був такий несправедливий до Тебе, усі ці роки, і постскриптум був, напевне, лише рецидивом, який прагнув прийти на допомогу моїй безпорадності.

Хіба «Кельн, Ам Гоф»{253} не гарний вірш? Гьоллерер, якому я недавно передав його для «Акцентів»{254} (я мав на це право?) сказав, що це один з моїх найкращих віршів. Завдяки Тобі, Інґеборґ, завдяки Тобі. Хіба він коли-небудь з’явився б, коли б ти не розповіла про «наснилих»{255}? Одне Твоє слово — і я можу жити. І яке щастя, що тепер я знову чую Твій голос!