Читати книгу - "Син"

За кілька годин припхався фотограф, і рейнджери стали позувати поряд із тілами вбитих чоловіків із дому Ґарсія. Обличчя мерців були здебільшого спотворені кулями, але такі подробиці зазвичай не помітні на світлинах. Тож ці обличчя матимуть такий вигляд, як і всі обличчя покійників.

Що ж до тіл жінок та дітей — їх віднесли подалі й поклали під деревами. Можливо, це була якась давня традиція. А може, це зробили просто для того, щоб вони не потрапили на світлини. Про відсутність у будинку Хосе та Чіко ніхто анічичирк. Усе виявилося так, як і сказав дон Педро: їх там не було.

Коли я побачив, що черга до фотографа зібралася чимала, мені стало зовсім кепсько. Кожен із тих, хто стріляв, хотів, щоб про цей день залишилася пам’ять. Хотів згадувати потім своє «геройство». Я знав, що на світлинах помічатимуть лише живих людей, а трупи на задньому плані будуть таким самим тлом, що й уламки будинку. Або ж трофеями — на кшталт застрелених пантер чи оленів, які призначені спеціально для того, щоб їх убивати.

Із містечка без упину прибували люди — тепер серед них були вже й жінки з дітьми. Наші вакуерос тим часом пішли геть, забравши зі собою тіло вбитого товариша. А члени «комітету пильності» разом зі своїми родинами вже вдерлися до будинку. Там-бо було чим поживитися: старовинні меблі, ікони, зброя, срібні сервізи та прикраси. І я зрозумів, що все багатство Ґарсія зараз розтягнуть по своїх численних кишенях охочі поживитися.

Я завжди знав, що коли помру — не залишу після себе нічогісінько такого, через що мене пам’ятали б. Але ж Ґарсія були не такі. Вони вірили, що живуть не просто для того, щоб померти.

Розділ 7

Ілай Мак-Каллоу

Перші два дні після загибелі Мартіна я провів у якомусь жахливому напівсні (мабуть, різко підскочила температура), тож індіанцям доводилося міцно прив’язувати мене до коня. Уранці третього дня, коли гарячка ще не полишила мене, ми досі просувалися вздовж річки Ллано. Аж раптом я побачив удалині якесь дуже яскраве сяйво й подумав спочатку, що це місто, яке висить просто в повітрі. Мабуть, я вже помер, і зараз потраплю туди, куди перейшла моя мати разом із Ліззі та Мартіном (я мав би радіти, та не відчував нічого, крім безмежного смутку).

Трохи згодом я розгледів, що то було не місто, а каньйон. Він сяяв у повітрі на висоті кількох миль над нами — наче хтось відірвав пасмо гір від земної поверхні й підніс у небо. Побачивши річку, що сяяла, і табуни оленів, я зрозумів, що це — Щасливі Мисливські Угіддя, куди потрапляють індіанці після смерті. Тож я приречений вічно бути їхнім полоненим і ніколи вже не побачу своїх рідних…

У мене геть затьмарилося в голові, і я забелькотів якусь маячню (але ніхто мене, мабуть, не почув через потужний шум вітру). Невдовзі ми під’їхали до цього каньйону. Як з’ясувалося, нічого надприродного тут не було — звичайнісінький каньйон. А його відображення, що начебто висіло в небі, — то був просто міраж, та й годі. Справжній каньйон виявився навіть більшим, ніж той міраж: близько дванадцяти миль завширшки та з тисячу футів завглибшки. Деякі виступи скель скидалися на сторожові вежі. Унизу весело дзюркотіли струмочки, шелестіли молодим листям тополі та в’язи, визирали з густої зеленої трави різнокольорові дикі квіти.

Ми спускалися десь із годину, а тоді розбили табір біля одного з чудових прозорих струмків. На тому березі струмка я побачив величезного закам'янілого черепа, що належав якомусь допотопному звірові. Цікаво, що сказав би мій брат, побачивши це. Індіанці відпочивали, прив’язавши мене до дерева заради моєї ж безпеки (тут було безліч свіжих слідів грізлі, пантер та вовків). А от німок не прив’язували, і вони відійшли на якусь відстань, але недалеко.

Через певний час індіанці вполювали кількох оленів та однорічного бізона. І, накопавши дикої картоплі, ріпи та солодкої цибулі, підсмажили із цими овочами м’ясо на розжарених вуглинах. Кістки тварин укинули у вогонь; невдовзі вони тріснули, і кістковий мозок був використаний як соус. Про десерт індіанці теж потурбувалися — нарвали ягід черемхи та начавили лимонаду із сумаху. Усі начебто вже понаїдалися донесхочу. Та ні — ще ж лишався горб малого бізона, що тільки-но засмажився на вуглинах. Я ще ніколи в житті не куштував такого ніжного та жирного м’яса, як це. Навіть удома. Згадавши домівку та рідних, я знову став марити й верзти всілякі нісенітниці. І Неекару підійшов до мене й дав ляпаса, щоб я отямився.

Коли заходило сонце, весь каньйон неначе запалав: адже скелі тут були з червоного каменю. А хмаринки в небі були схожі на дим від цього велетенського вогнища. І я подумав, що все це дуже схоже на кузню, у якій Творець іще не загасив вогню, бо досі не надав цьому світові досконалої форми.

— Завтра Урват поїде, — сказав до мене Тошавей.

На ніч мене прив’язали за руки й ноги до кілочків, які вбили в землю (так зі мною чинили щоночі, відколи загинув Мартін). А Тошавей накрив мене шкурою й теж пішов спати. Зірки так яскраво сяяли, що я довго не міг заснути, тож лежав, розглядаючи сузір’я. Велика Ведмедиця, Пегас, Дракон, Геркулес… Вони поволі зміщалися, витанцьовуючи свій вічний танок. Іноді їх ніби перекреслювали вогняні лінії — сліди від метеорів, що падали.

На грішну землю мене повернули дуже прозаїчні звуки: це кілька індіанців змушували німок вдовольняти їхні потреби.

«Краще не прислухатимуся до цього», — подумав я.

Наступного ранку котсотеки та ямпаріки заходилися ділити трофеї: зброю, інструменти, коней та спорядження для них, інші цінні речі. До цих «інших цінних речей» належали й полонені, тобто я та німки. Найстаршу дівчину забрали ямпаріки, а молодша залишилася, як і я, у котсотеків. Я чув голосіння дівчини, яка не хотіла розлучатися зі старшою сестрою. І бачив, як один із Урватових воїнів прив’язує до сідла свого коня скальп із довгим чорним волоссям — волоссям моєї матері. Раптом підійшов Неекару та відважив мені ляпаса. І я зрозумів, що це лише для того, щоб я не розплакався.

Тієї днини ми вирушили далі та їхали весь день, не зупиняючись навіть для того, щоб попити води. Увечері ж ми стали табором біля невеличкого озерця, що ніби потонуло в морі зелені, і тому його не можна було розгледіти з відстані,