Читати книгу - "Як течія річки"

іноді книжки невидимі, народжені з любові до подібних до себе, є не менш важливими, аніж ті, які стоять на полицях наших бібліотек.

Милосердя під загрозою

Якийсь час тому моя дружина допомогла швейцарському туристу в Іпанемі[3], який пожалівся, що його пограбували малолітні злочинці. Дуже поганою португальською мовою він розповів, що залишився без паспорта, грошей і не мав де заночувати.

Моя дружина купила йому сніданок, дала достатньо грошей, щоб він міг оселитися на одну ніч у готелі, сконтактувалася з його посольством і пішла. Через кілька днів одна зі столичних газет написала, що «швейцарський турист» був насправді шахраєм, що зображував акцент, якого в нього не було, й зловживав довірою людей, які любили Ріо й намагалися стерти той негативний образ про нашу столицю, що склався у світі – справедливо чи несправедливо.

Прочитавши це повідомлення, моя дружина тільки й сказала:

– Це не той випадок, який відіб’є в мене охоту допомагати людям.

Її коментар примусив мене пригадати історію про мудреця, який одного вечора прибув у місто Акбар. Люди не надали якогось особливого значення його візиту, а його наука не зацікавила населення. Через якийсь час він став мотивом глузів та іронії жителів міста.

Одного дня, коли він прогулювався по головній вулиці Акбара, гурт чоловіків і жінок почав його ображати. Замість прикинутися, що він на них не зважає, він підійшов до гурту і благословив їх.

Один із чоловіків зауважив:

– То, крім усього, він ще й глухий? Ми обкладали його лайкою й знущалися з нього, а він натомість поставився до нас приязно!

– Кожен може дати лиш те, що він має, – відповів мудрець.

Відьми заслуговують на помилування

31 жовтня 2004 року, посилаючись на феодальний закон, скасований у наступному місяці, місто Престопанс, у Шотландії, офіційно помилувало вісімдесят одну людину – а також їхніх котів – страчених за відьмацтво в шістнадцятому – сімнадцятому сторіччях.

Згідно з офіційною заявою баронів Престонгрейндж і Долфінстаун «більшість тих людей були осуджені на смерть без жодних конкретних доказів лише на підставі показів свідків обвинувачення, які заявляли, що відчували присутність злих духів».

Немає сенсу згадувати про жорстокі вироки інквізиції, про її камери для тортур та про її вогнища, які палахкотіли вогнем ненависті й помсти. Але в цьому повідомленні є одна річ, яка мене сильно заінтригувала.

Місто Пестопанс і чотирнадцятий із баронів Престонгрейндж і Долфінстаун «оголосили помилування» особам, що були брутально страчені. У двадцять першому столітті нащадки справжніх злочинців, тих, які вбивали невинних людей, досі вважають, що вони наділені правом «милувати».

Крім того, починається нове полювання на відьом. Цього разу інструментами покарання є не залізо й вогонь, а іронія та репресії. На всіх, хто виявляє своє обдарування (що його, як правило, відкривають випадково) і наважується говорити про свої здібності, у більшості випадків дивляться з недовірою, і їхні батьки, чоловіки, дружини осуджують їх, не кажучи вже про те, щоб ставитися до них із повагою. З юності я цікавився тим, що тепер називають «окультними науками», і зрештою познайомився з багатьма такими людьми.

Звичайно, траплялися мені й дурисвіти. Я присвятив чимало часу та ентузіазму «магістрам», які згодом скидали маску, демонструючи цілковиту порожнечу, що їх оточувала. З цілковитою безвідповідальністю я брав участь у деяких сектах, практикував ритуали, за які мені потім довелося дорого заплатити. Усе це я робив задля пошуку, абсолютно природного для людини: я шукав відповідь на містерію життя.

Але я зустрічався і з багатьма людьми, справді спроможними управляти силами, що перебували поза моїм розумінням. Я бачив, наприклад, як люди впливали на погоду. Бачив операції без анестезії, а в одному з випадків (це сталося саме в той день, коли я прокинувся з великими сумнівами щодо невідомих спроможностей людини) мені надрізали пальця іржавим скальпелем. Хоч вірте мені, хоч ні – або смійтеся чи глузуйте з мене, якщо не знайдете іншого способу ставлення до того, що я пишу, – я бачив, як згинався метал і навколо мене спалахували вогні, коли хтось остерігав мене, що так станеться (і так усе й відбувалося). У цих випадках поруч мене майже завжди були інші свідки, як правило, налаштовані скептично. У переважній більшості випадків ці свідки так і залишалися скептиками, завжди оголошуючи побачене добре підготовленим «трюком». Інші стверджували, що тут не обійшлося без «втручання диявола». І нарешті деякі, – але їх була значна меншість – вірили, що вони спостерігають феномени, які перебувають поза людським розумінням.

Я міг бачити все це в Бразилії, у Франції, в Англії, у Швейцарії, в Марокко, в Японії. І що ж відбувається з більшістю людей, які наважуються втрутитися в «непорушні» закони природи? Суспільство завжди розглядає їх як маргіналів. Якщо ми чогось не можемо пояснити, то ліпше вдавати, ніби воно не існує. Більшість цих людей також не розуміють, чому їм щастить робити щось надзвичайне. І боячись, що їх звинуватять у шарлатанстві, вони придушують свої здібності.

Ніхто з них не почувається щасливим. Усі вони чекають того дня, коли їх почнуть сприймати серйозно. Усі вони сподіваються, що рано чи пізно наука почне досліджувати їхні незвичайні спроможності (але я не вірю, що це коли-небудь станеться). Багато хто з них приховує свій потенціал і страждає через це. Вони могли б допомагати людям, але не наважуються. Я думаю, вони також сподіваються на «офіційне прощення» за те, що вони зовсім інші.

Відокремлюючи полову від пшениці, не забуваючи про величезну кількість дурисвітів, я вважаю, ми повинні запитати себе знову: на що ми спроможні?

І спокійно зайнятися вивченням нашого величезного потенціалу.

Про ритм і про Шлях

– Ви жодним словом не згадали про Шлях Сантьяго, – сказала мені одна прочанка, коли ми вийшли з Галісійського дому в Мадриді, де кілька хвилин тому я прочитав лекцію.

Я не згадав і про багато інших речей, я виступав там лише для того, щоб трохи поділитися своїм досвідом. Проте я запросив її на каву, мені було цікаво довідатися, чому вона вважала мій пропуск таким важливим.

І Беґонья – так звали ту жінку – сказала мені:

– Я помітила, що більшість прочан, як на Шляху Сантьяго, так і на дорогах життя, завжди прагнуть наслідувати ритм інших людей.

На початку своєї прощі я намагалася йти разом зі своєю групою. Я стомлювалася, вимагала від свого тіла більше, ніж воно могло дати, жила в постійній напрузі, й це закінчилося тим, що я пошкодила зв’язки на лівій нозі. На два дні я втратила здатність рухатися й зрозуміла, що я