Читати книгу - "Гора між нами"

class="p1">Розділ дванадцятий

До літака я повернувся лише близько півночі. Наполеон почув мої кроки, визирнув ізсередини та знову сховався. Температура впала десь до мінус десяти, і мої штани промерзли наскрізь. Сам я змерз до кісток. Поблизу я відшукав кілька сухих гілок, струсив з них сніг та затягнув усередину. Знов почало сніжити. За цілий день я тільки раз помочився — недобрий знак. Обов’язково треба попити.

Наполеон знов кудись вискочив, і я поглянув на кумедні відбитки, які його «взуття» лишало на снігу. І тут я помітив інші відбитки. Великі сліди наблизилися до нашої печери та знов віддалилися. Я не знавець слідів, але відразу спала на думку пума. Тварина прийшла звідкілясь від скель над нами, підкралася нижче та підступила до входу. Трошки далі я помітив невелике заглиблення — наче хтось тут лежав. Немов у засідці. Довго тут думати нічого: мертві люди мають певний запах. Навіть якщо вони заморожені. А ще запах мають хворі люди і маленькі собачки.

Мені треба було позбутися мокрого одягу, так що вогонь точно конче необхідний. Одяг я розклав так, щоб він краще просох, і у самій білизні заліз до мішка грітися. Мене всього тіпало, а пальці майже втратили чутливість. Я розпалив джет-бойл та напхав у чашу снігу.

Ешлі уважно за мною стежила, в її очах була тривога. Я щосили намагався зігрітися.

— Привіт, — урвав я тишу.

Я бачив, як їй боляче. Відповіла вона лише після глибокого подиху.

— Привіт.

— Ти щось приймала?

Ешлі похитала головою.

Я дістав другу з моїх сильних пігулок та поклав їй на язик. Вона запила її залишками води.

— Кепський маєш вигляд, — зауважила вона. — Може, і сам вип’єш знеболювального?

Я теж про таке думав, бо без пігулки точно не знайду в собі сили завтра вилізти з мішка.

— Маєш рацію. Вип’ю дві, — я підняв два задубілі пальці.

Вона взяла слоїчок з пігулками та витрусила дві мені на долоню.

— Ну, є якісь новини?

— Тут за кількасот метрів чудовий травматологічний центр. Я дав сигнал лікарям швидкої допомоги, вони вже вирушили сюди з ношами. Я також говорив з адміністратором — тебе покладуть у приватну палату. Так що за десять хвилин тебе заберуть, добряче вимиють, зігріють та накачають найпотужнішими знеболювальними. А ще я зателефонував Вінсу — він чекатиме на тебе там.

— Що, все так погано?

Я щільніше загорнувся в мішок.

— Там немає нічого опріч снігу, криги, скель і гір.

— А що каже GPS?

— Те саме.

Зітхнувши, Ешлі лягла на мішок. Вочевидь, надія, яку вона плекала весь день, щойно її покинула. Я налив собі теплої води й почав повільно пити.

— Маєш якісь ідеї?

— Трохи нижче є кілька озер та річок. Вони всі зараз вкриті льодом, але, думаю, можна спробувати наловити трохи риби. Завтра в нас п’ятий день тут. І четвертий день без їжі.

Вона заплющила очі та почала повільно дихати.

— Як нога? — поцікавився я.

— Болить.

Я підповз ближче та нагріб снігу. Набряк спав, але від коліна до верху стегна нога була темно-фіолетового кольору. Про всяк випадок я дістав ліхтарик, оглянув шви й перевірив зіниці на реакцію. Очі реагували повільно та швидко втомлювалися. Ознака того, що організм дуже виснажений і кепсько витримує висоту. Пальці ніг були холодні — то вже зовсім погано. Треба відновити кровообіг, бо це вже ризик для пальців чи навіть стопи.

Я підкинув трохи гілок у вогонь, сів коло її ніг, розстебнув свій мішок та обережно притис її стопу до свого живота. Сидячи в такому положенні, я знов загорнувся у спальник.

Ешлі сконцентрувалася на диханні, роздивляючись брезент і гілки дерев над головою. Великі білі сніжинки безшумно падали з неба. Здавалося, у цьому світі взагалі немає звуків.

— Я, здається, учора була записана на педикюр. Чи я його скасувала?

— Вибач, лак для нігтів закінчився.

Я поклав на ногу долоні, щоб зігріти її швидше.

— Обіцяю, тільки-но доправлю тебе в тепле лікарняне ліжко замість цієї снігової печери, я пофарбую тобі нігті в будь-який колір, на твій вибір. Якщо лише ти не заложиш проти мене судовий позов за те, що наразив тебе на небезпеку напередодні весілля.

— Загалом я тут лежу цілісінький день і складаю текст своєї обвинувальної промови. «Вельмишановні судді…»

— І як, переконливо виходить?

Ешлі стенула плечима.

— Раджу тобі знайти дуже хорошого адвоката. Та все одно не надто розраховуй на позитивний результат.

— Що, у мене немає шансів?

Вона нахилила голову набік.

— Ну… Наміри в тебе були добрі. Потім ти врятував моє життя — попри те що двічі кашляв кров’ю. Потім ти вправив мені ногу та дбайливо мене доглядав.

— Ти помітила?..

— Важко не помітити кров на снігу.

— Нам обом стане краще, щойно ми опинимося хоча б метрів на сімсот нижче.

Ешлі поглянула на компас, що й досі висів у мене на шиї.

— Коли вона тобі його подарувала?

— У нас на пляжі черепахи відкладають яйця, закопуючи їх у великі кучугури піску. Колись давно Рейчел підрядилася волонтером до організації з охорони черепах. Кожну таку кучугуру вона оточувала паличками з рожевою стрічкою, а потім заводила календар. Кожного разу вона з величезним захватом спостерігала, як вилупляються черепашки та прямують у море. Невідомо, звідки вони знають, куди йти. У мене теж завжди було добре з орієнтуванням — я можу знайти дорогу майже де завгодно. Якось ми стежили за однією кладкою, і після цього Рейчел вирішила подарувати мені цей компас.

— А чого не GPS, як у Ґровера?

— Проблема GPS-приладів у тому, що в них сідають акумулятори, а також вони паскудно працюють у холоді. Здебільшого я завжди ходжу в гори з GPS та компасом.

— Маю дурнувате питання. Звідки компас знає, куди треба показувати?

— Узагалі-то компас завжди показує лише в один бік — у бік магнітного північного полюсу. Знаючи цей напрямок, легко визначити інші.

— Магнітний північний полюс?

Її нога нарешті почала зігріватися.

— Здається, ти не була скаутом у школі, еге ж?

— Не мала на це часу — мусила видавати людям на горіхи.

— Наша планета має магнітне поле. І його джерело розташоване десь коло Північного полюса. Тому він і називається магнітним північним полюсом.

— І?..

— Північ і магнітна Північ — не те саме. Тут це