Читати книгу - "Обережно, тригери"

хотів тебе вбити, то зробив би це раніше. У мене була не одна можливість.

— Але ж я тоді не мав при собі золота, правда?

Він не відповів.

Я сказав:

— Якщо ти думаєш, що міг отримати золото моїми руками, і що це б якось врятувало твою нікчемну душу, то ти справжній дурень.

У нього сон як рукою зняло.

— По-твоєму, я дурень?

Він збирався битися. Коли людина збирається битися, її корисно розізлити.

— Не дурень. О ні. Мені стрічались дурні й ідіоти — вони щасливі в своїй дурості, навіть з соломою на голові. Ти надто розумний, щоб бути дурним. Ти шукаєш лише біду й біду приносиш з собою, і накликаєш її на все, чого торкаєшся.

На цих словах він піднявся, стискаючи камінь, як держак сокири, і посунув на мене. Я малий, і він не міг поцілити в мене так, як в чоловіка своїх габаритів. Він нахилився для удару. Це була помилка.

Я міцно стиснув кістяний держак і кольнув знизу вверх, встромивши вістря шила зі спритністю змії. Я знав, куди цілився, і знав, для чого.

Він випустив з рук камінь і вхопився за праве плече.

— Моя рука, — промовив він. — Я не відчуваю власну руку.

А тоді давай лаятись, наповнюючи гірське повітря прокльонами й погрозами. Промені сонця, що сяяли з вершини, залили все приємним і блакитним сяйвом. У цьому світлі навіть кров, що почала просочуватися крізь його одяг, здавалась пурпуровою. Він відступив на крок, перегородивши мені шлях до печери. Я відчув себе незахищеним, а світанкове сонце тепер світило мені в спину.

— Чому в тебе немає золота? — запитав він. Його рука теліпалася збоку.

— Для таких, як я, там немає золота, — відповів я.

Тоді він кинувся вперед і з розгону вдарив мене ногою.

Кинджал-шило вилетів з моїх рук. Я обхопив руками його ногу і не відпускав, поки ми летіли сторч головою з гірського схилу.

Спочатку наді мною з’явилась його голова, і я побачив на обличчі радість перемоги, а потім промайнуло небо, а згодом дно долини, і я то піднімався назустріч йому, то падав в обійми смерті.

Тарах, а за ним бах — і от ми котимось дедалі швидше гірським схилом, а світ перетворився на нудотний вир каміння, болю й неба. Я знав — мені кінець, та все одно тримався за ногу Калума Мак-Іннеса.

Я бачив, як пролетів беркут, та над чи піді мною — не скажу. Він зринув у світанковім небі поміж уламків часу й сприйняття, прямо посеред болю. Я не боявся — не було часу й місця для страху — місця не було ні в думках, ні в серці. Я падав через небо, міцно тримаючись за ногу чоловіка, що намагався мене вбити; ми налітали на каміння, збираючи подряпини й синці, аж тут… нас щось спинило.

Спинило з такою силою, що я відчув удар, і ледь не злетів з Калума Мак-Іннеса вниз до загибелі. Схил гори колись давно обсипався і розколовся так, що лишився чистий шар породи — гладенький і плаский, як скло. Але то було під нами. А біля нас був виступ, а на виступі диво: чахлий і покручений, високо над межею лісу, де жодні дерева не повинні рости, стояв глід — ледь більший від куща, хоч і старий. Корені дерева вросли у гірський схил, і воно впіймало нас у свої сірі обійми.

Я відпустив ногу, зліз з тіла Калума Мак-Іннеса і видерся вище на схил. Підійшовши до вузького виступу, я подивився на стрімкий обрив. Спускатися звідси було нікуди. Зовсім нікуди.

Я поглянув угору. «Є шанс, — подумав я, — повільно видертись на гору, якщо мені поталанить». І якщо не буде дощу. І не зірветься вітер. Та й чи був у мене вибір? Інакше тільки помирати.

Я почув голос:

— То що, ти залишиш мене тут помирати, карлику?

Я не відповів. Мені не було що сказати.

Його очі були розплющені. Він мовив:

— Я не можу рухати правицею, бо ти її поранив. Здається, я зламав ногу, коли падав. Я не зможу лізти з тобою.

Я сказав:

— Хтозна, долізу я чи ні.

— Долізеш. Я бачив, як ти лазиш. Коли ти врятував мене на водоспаді. Ти виліз тими камінцями, наче білка деревом.

Я не був так впевнений, як він, у власному вмінні лазити.

Він мовив:

— Присягнися мені всім, що є святим для тебе. Присягнися королем, який чекає на тебе за морем з тих часів, як ми прогнали його підданих з цієї землі. Присягнися усім, чим дорожать такі, як ти: присягнися тінями, пір’ям орлів і тишею. Присягнися, що прийдеш по мене.

— Ти знаєш, що я таке? — запитав я.

— Я нічого не знаю, — відповів він. — Окрім того, що я хочу жити.

Я задумався.

— Я присягаюся всім, що ти згадав, — сказав я йому. — Тінями, пір’ям орлів і тишею. Я присягаюся зеленими пагорбами і менгірами.[27] Присягаюся, що прийду по тебе.

— Я б тебе вбив, — сказав чоловік, що лежав біля глоду. Він сказав це з гумором, наче то був найкращий жарт, який одна людина могла розказати іншій. — Я збирався тебе вбити і забрати золото собі.

— Я знаю.

Волосся обрамляло його обличчя, неначе сірий ореол. На щоці, яку він подряпав бід час падіння, червоніла кров.

— Ти міг би принести з собою мотузки, — сказав він. — Мій мотузок залишився там, біля печери. Але тобі треба буде ще.

— Так, — відповів я. — Я повернуся з мотузками.

Я поглянув на скелю над нами, вивчаючи її, наскільки це було можливо. Іноді гострий зір може врятувати життя при підйомі на гору. Я бачив, як треба було підніматися і прикидав маршрут своєї подорожі вгору. Здавалось, там було щось схоже на виступ біля печери, з якого ми злетіли, борючись. Я мав йти туди. Точно.

Я подув на руки, щоб позбутись поту перед підйомом.

— Я повернуся по тебе, — сказав я. — 3 мотузками. Я ж присягнувся.

— Коли? — запитав він, закривши очі.

— Через рік, — відказав я. — Я повернуся сюди через рік.

Я почав сходження. Крики чоловіка переслідували мене, змішуючись з криками великих хижих птахів, поки я ступав, повз, протискувався та волочився все вище гірським схилом; вони переслідували мене усю дорогу з Туманного острова, звідки я йшов з пустими руками — така була нагорода за весь мій біль і витрачений час. І я продовжу чути його крики десь в глибині свідомості, коли буду лягати спати й за мить до