Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

за автономним принципом. Усе інше— фікція. Уся інша, більш структурована, влада не функціонує. А відповідно, вона не потрібна,– і він передає мені папіросу, ніби якийсь щойно виграний мною приз глядацьких симпатій. Про Васю ми всі забуваємо, він про нас— теж.

– Загалом,– каже Чапай далі,– непотрібними є більшість структур та інституцій, тому слід усе це гівно подрібнити й поступово знищити.

– І що твій Маркс пропонує Енгельсу натомість?– питаюсь я.

– Принцип ПиХ,– говорить Чапай.

– Як-як?– навіть Собака перепитує.

– Пролетарська Хартія,– говорить Чапай.

– Пролетарська Хартія— це ПеХа, а не ПиХ,– кажу я.

– Так, я знаю,– каже Чапай.– Це я для милозвучності. Принцип ПиХ запускає все це в хід, Хартія при цьому виконує роль елементарного об’єднувального механізму. Припиняється будь-яке накопичення капіталу й починається його поступовий розпад.

– Це як?

– Усе дуже просто.– Чапай знову прикладається до кривавої банки.– Загалом, унаслідок попереднього безпричинного й маловмотивованого накопичення капіталу відбулося перенасичення засобами життєдіяльності, і, як результат, єдиним логічним варіантом у цій ситуації бачиться розпад існуючих запасів.

– Це як?

– Ну,– намагається пояснити нам Чапай,– коротше— насправді нічого виготовляти не потрібно. Кожна окремо взята ЗРЯ може вільно жити кілька десятків років за рахунок уже існуючого потенціалу. Це значно спрощує сам механізм функціонування суспільства. На практиці це відбувається приблизно так— ось, скажімо, наш завод. Навколо нього утворюється ЗРЯ, яка, своєю чергою, підпорядковується міській ПиХ, кожна ЗРЯ бере на себе певну кількість об’єктів загальноміської інфраструктури, перебирає владу й усе це розхуячує.

– Для чого?– не розумію я.

– У цьому вся суть принципу перманентного похуїзму,– говорить Чапай.– Ми знищуємо структуру й підхарчовуємось отриманою сировиною. Наприклад, захоплюємо банк, а бабки витрачаємо на життя та функціонування ЗРЯ, захоплюємо торговельні центри й усі шмотки рівномірно розподіляємо серед членів ЗРЯ, захоплюємо контори й усю побутову апаратуру забираємо собі, захоплюємо тачки й пускаємо їх на потреби ячейки.

– Захоплюєте ферму і роздаєте всім по корові,– раптом вставляє Собака.

– Так,– говорить Чапай,– так. Одне слово, товариші з Донецького обкому підвели під усе це економічну основу, перерахували все, зробили серйозні моніторингові опитування.– Чапай дістає якісь зшитки і махає ними в повітрі.– Виходить так, що існуюча суспільна інфраструктура, уся теперішня база капіталу здатна прогодувати себе саму, як мінімум, протягом найближчих шістдесяти семи років.

– А потім?

– Ну, що потім?– розгублюється Чапай.– Потім щось придумається. Теорія в принципі нова, ще не апробована на практиці, у неї реально внести якісь корективи. Але загалом,– повторює він,– не слід заморочуватися на подальшому нарощенні виробництва, навпаки— виробництво слід максимально скоротити, законсервувати, одне слово, а природні ресурси— максимально економити, оскільки на найближчі шістдесят сім років вистачить і того, що вже є.

– Прикольно,– кажу.– Мені особливо про торговельні центри сподобалося. І про ферми,– кажу я Собаці.

– Так,– погоджується Чапай,– ідея дуже правильна. Головне— справедлива, без усіляких там капіталістичних найобок.

– Почекай,– кажу я,– але як цей твій ПиХ зможе все це контролювати, адже існує купа речей, які однаково потребують централізації.

– Наприклад?– запитує Чапай.

– Ну, я не знаю. Транспорт там, наприклад. Метро.

– При чому тут метро?

– Ну, не метро,– відступаю я.– Але, скажімо, авіакомпанії. Як твій ПиХ їх контролюватиме?

– Авіакомпаній не буде.

– Як це— не буде?– дивуюсь я.– А як же народ літатиме?

– А навіщо йому літати? Яка з цього РЕАЛЬНА користь? Ось ти,– давить він на Собаку,– літав коли- небудь літаком?

– Ні,– говорить Собака,– я на трамваях в основному.

– Ось,– говорить Чапай,– і так більшість населення. Авіалінії, аеропорти, стюардеси— це фікція. Насправді в цьому немає РЕАЛЬНОЇ потреби, розумієш? Потрібно залишити тільки те, у чому є РЕАЛЬНА потреба.

– Добре,– кажу,– а армія?

– В армії теж немає РЕАЛЬНОЇ потреби. Яка користь від армії? Армія створена лише для того, аби виправдовувати в наших очах доцільність свого існування. Для цього час від часу організовуються війни, бомбардування, революції, працює оборонний комплекс, накопичується науково-технічний потенціал, створюється система пропаганди. Але РЕАЛЬНОЇ потреби в цьому немає— якщо армію розпустити, суспільство й далі буде нормально функціонувати, розумієш, отже, у ній просто немає ПОТРЕБИ.

– Добре,– знову кажу я,– а органи?

– Що?– надпиває Чапай зі своєї кривавої банки.

– Ну, внутрішні органи. Міліція, поліція, кагебе, цереу, я не знаю. Це що— теж фікція?

– Так, це теж фікція.

– Кагебе— це фікція?

– Фікція.

– Точно?

– Абсолютно.

– Мені це подобається,– кажу я.

– Ось ти коли-небудь,– продовжує Чапай терзати Собаку,– стикався з кагебе?

– Так,– несподівано говорить Собака,– до нас колись у школу, я вже вчився в десятому, приходив гебешник. Розповідав про роботу, агітацію розвів. Щось про президента говорив.

– І що?

– Нічого. Мені, у принципі, сподобалося. Я до нього потім у коридорі підійшов, кажу, камандір, а до вас на роботу влаштуватись можна? Він мене послав. Каже, у тебе з рота сильно смердить, щоб у кагебе служити. Ну, і все.

– Ось бачиш,– повчально каже йому Чапай.– Усі силові структури працюють ВИКЛЮЧНО на підтримку власної життєдіяльності, вони нічого не виробляють, від них немає КОРИСТІ. Якщо завтра тебе закрити, не зміниться нічого. Нічого не зміниться, якщо відкрити чи закрити кордони, якщо розпустити дипломатів— запросто можна жити без зовнішньої політики. Без внутрішньої, у принципі, теж. Можна жити без адмінресурсу— разом зі зникненням адмінресурсу зникають усі ті проблеми, для вирішення яких він створений. Не потрібні контори, жеки, управління, адміністрації— відповідно, не потрібна жодна документація, і навпаки. ЗРЯ контролюють увесь той мінімальний виробничий процес, який аж на цілих шістдесят сім років забезпечує життєдіяльність суспільства. Усе інше— від лукавого,– переможно говорить Чапай і передає мені нову папіросу, але я вже пірнаю вслід за другом Васею і бачу, як Вася занурюється все глибше й глибше, відштовхуючись від важкої синьої води руками і ногами, і я бачу перед собою лише стоптані підошви його старих кросівок, за ними я й пливу й чую вже звідти:– Життя— це як космічна ракета, і якщо ти заліз до неї, то сиди й нічого не чіпай, просто будь готовий до того, що життя твоє круто зміниться. У кожному разі, дітей у тебе точно не буде. Та й загалом— нормального сексу. Це ти мусиш із самого початку враховувати— або секс, або космос, і тут є з чого вибирати, тому що