Читати книгу - "Оповідь Служниці"

мене обіймали, називали на ім’я. Хочу, щоб цінували так, як зараз не цінують; хочу бути більше ніж цінною.

Я повторюю своє колишнє ім’я, нагадую собі про те, що раніше могла робити, коли мене бачили інші.

Хочу щось украсти.

У коридорі горить нічне світло, видовжений простір м’яко сяє рожевим; я йду по доріжці, наче по лісовому ґрунту, обережно ставлю одну ногу, тоді другу, без рипіння, скрадаюся нічним будинком, і серце калатає. Я не на своєму місці. Це абсолютно протизаконно.

У риб’ячому оці на стіні коридору бачу своє біле відображення: тіло нагадує намет, волосся спадає на спину, немов грива, очі блищать. Мені це подобається. Я роблю щось, сама. Активний — це ж вид дієслова? На вигляд я напружена. От що мені хотілося би вкрасти з кухні, то це ніж, але до цього я ще не готова.

Я дістаюся до вітальні, двері зачинені нещільно — я лишаю їх трохи прочиненими. Дерево рипить, але хіба ж поблизу хтось є, щоб це почути? Я стою в кімнаті, даю своїм зіницям розширитися, наче у кішки чи сови. Старі парфуми, пил від тканин заповнюють мої ніздрі. Крізь тріщини навколо закритих завіс проходить легенький туман світла від зовнішніх прожекторів, там безсумнівно стоять двоє патрульних, я бачила їх згори, крізь свої занавіски, ці темні вирізані силуети. Тепер я бачу обриси речей, мерехтіння: від дзеркала, краю ламп, ваз софа майорить, немов хмара в сутінках.

Що б мені взяти? Щось, що може зникнути непомітно. Опівночі серед лісу беруть чарівну квітку. Зів’ялий нарцис, не з композиції сухих квітів. Нарциси скоро викидатимуть, вони починають недобре пахнути, разом із застарілими випарами Серени Джой, смердінням її в’язання.

Я йду навпомацки, дістаюся до столика, обмацую його. Щось дзенькає — напевно, я щось збила. Знаходжу нарциси: пелюстки хрусткі по краях, там, де вже всохли, стебла хиляться; відщипую один пальцями. Засушу де-небудь. Під матрацом. Залишу там наступній жінці, аби та, що прийде після мене, його знайшла.

Але в кімнаті є ще хтось, окрім мене.

Я чую кроки, тихі, як мої, рипіння тієї ж дошки підлоги. Двері за мною зачиняються з тихим клацанням, обрізаючи світло. Я застигаю: білий колір був помилкою. Я сніг у сяйві місяця, навіть у темряві.

Тоді шепіт:

— Не кричи. Усе добре.

Наче я закричала б, наче все добре. Я розвертаюся: силует та й годі, тьмяний відблиск на вилиці, позбавлений кольорів.

Він робить крок до мене. Нік.

— Що ти тут робиш?

Я не відповідаю. Він тут, зі мною, теж незаконно, він не видасть мене. І я його теж; на якусь мить ми стаємо дзеркалами. Він кладе руку мені на плече, притягує до себе, його рот на моїх губах, що ще може вийти з такого заперечення? Жодного слова. Ми обидва тремтимо; я так хотіла б. У світлиці Серени, з висушеними квітами, на китайському килимі, його тонке тіло. Зовсім не знайомий чоловік. Це було б схоже на крик, на те, що застрелили когось. Моя рука опускається, як щодо цього? Я могла б розстебнути, і тоді… Але це надто небезпечно, він знає, і ми відштовхуємось одне від одного, хоч і недалеко. Забагато довіри, забагато ризику, уже забагато.

— Я шукав тебе, — каже він, видихає майже мені у вухо. Я хочу податися вперед, смакувати його шкіру, він викликає в мені голод. Його пальці рухаються, торкаються моєї руки під рукавом нічної сорочки, наче не дослухаються до голосу розуму. Так добре, коли хтось тебе торкається, так жадібно. І сама так жадібно відчуваєш. Люку, якби ти це знав, ти б розумів. Це ти тут, в іншому тілі.

Маячня.

— Чому? — питаю я. У нього все так погано, що він ризикнув би прийти вночі до моєї кімнати? Я думаю про повішеного там, на Стіні. Я ледве стою на ногах. Мені треба втекти, назад до сходів, поки я повністю не розчинилася. Його долоня вже на моєму плечі, важка, нерухома, тисне, немов теплий свинець. Померла б я за це? Я боягузка, ненавиджу саму думку про біль.

— Він мені сказав, — каже Нік. — Він хоче тебе бачити. У себе в кабінеті.

— Ти про що? — питаю я. Напевно, про Командора. Бачити мене? Що він має на увазі, коли каже «бачити»? Хіба ж йому мене недостатньо?

— Завтра, — каже він ледь чутно. У темній вітальні ми відсуваємося одне від одного, повільно, наче нас притягує якась сила, течія, і розривають такі ж сильні руки.

Я знаходжу двері, повертаю ручку, відчуваю пальцями холодну порцеляну, відчиняю. Це все, що я можу зробити.

VII. Ніч

Розділ 18

Я лежу в ліжку, досі тремчу. Можна намочити край бокала, провести по ньому пальцем — і він видаватиме звук. Так я зараз і почуваюся: звуком від скла. Словом «розбиватися». Я хочу бути з кимось.

Лежу в ліжку з Люком, його рука — на моєму круглому животі. Ми в ліжку втрьох, вона штовхається, крутиться всередині мене. За вікном гроза, тому вона й не спить: вони чують, сплять, можуть злякатися, навіть коли серцебиття заспокоює їх, наче плюскіт хвиль на березі навколо. Спалах блискавки доволі близько, Люкові очі на мить біліють.

Я не перелякана. Ми не спимо. Починається дощ. Ми будемо обережні й повільні.

Якби я думала, що більше цього ніколи не буде, я померла б.

Але це неправильно, ніхто не помирає від нестачі сексу. Ми помираємо від нестачі любові. Тут немає нікого, кого я могла б любити, усі, кого я любила, або померли, або деінде. Хтозна, де вони, чи як їх зараз звати? Вони можуть бути ніде, як і я для них. Я теж — зникла особа.

Час від часу я бачу їхні обличчя в темряві, вони мерехтять, наче образи святих у старих закордонних соборах, у світлі свічок на протязі; свічок, які запалюють для молитви, ставши на коліна, поклавши чоло на дерев’яні бильця, сподіваючись на відповідь. Я можу викликати їх у своїй уяві, але це саме лиш марево, яке триває недовго. Чи можна звинувачувати мене в тому, що я хочу обвити руками справжнє тіло? Без цього я сама позбавлена тіла. Я чую, як моє серце б’ється об ліжко, я можу пестити себе під сухими білими простирадлами, у темряві, але я сама суха і біла, тверда, розсипчаста, це наче проводити рукою по тарілці сухого, наче сніг, рису. У цьому є щось мертве, щось пустельне. Я — немов кімната, де раніше щось