Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Прости мене, Господи, і помилуй! — шепочу ото, а Сверстюк, як зарегоче.

— Дурню! Не простить тебе Господь і не помилує, тому що наш він Бог, а не твій!

— У вас, убивць кривавих, не може Бога бути, у вас лише диявол! — дратуюся я.

— Ні, туша жалюгідна, ні! Бог за нас і Бог наш, бо ми вірні діти його і заслуговуємо на життя вічне тим, що їмо людятинку, м’ясо туш, нижчих істот, таких, як ти! Бо ви — тварини брудні, а ми, люди, створіння чисті! Обранці Божі, бо виконуємо настанови його!

— Нечистій силі служите і в пеклі горітимете! — кричу я в обуренні, бо бачив злодіїв багато, але щоб вони ницість свою Господом прикривали! Оце так зухвальство! — Вічні муки вам за кров людську і душі згублені! Вічні муки!

Регоче зі слів моїх Сверстюк і ще заводить пісню незнайомою мовою. Він заводить, а всі підтягують, хором Пританцьовують, у долоні плескають, а Сверстюк на мене сунеться. От чи думав я, що смерть моя така огидна буде? Та ніколи! Молюся і вже ніж: на горлянці відчуваю, очі заплющив, щоб цієї гидоти не бачити — коли раптом постріл. Постріл!

— Ану припинити!

Знайомий голос! Та це ж Посульський. Чую, як охнули негідники. Розплющив очі, але нічого за Сверстюком не бачу.

— Всім стояти на місці, а то перестріляємо!

— Та це ж той негідник, який під Гадячем від нас утік! — пізнає Сверстюк. Поплічники його аж завивають від роздратування.

— Стояти! — кричить Посульський.

— Взяти його! — командує Сверстюк.

— Стріляй головного, інші тут барани! — кричу я щосили.

І постріли, крики, метушня, на мене Сверстюк падає у білому своєму вбранні, на якому розповзається кривава пляма. Ціла війна у підземеллі, стрілянина така, як ото на Криваву неділю в Петербурзі! Господи, негідники не зарізали, так Посульський пристрелить!

Але пощастило, не поцілив.

— Всім лежати! У нас іще набої є! — кричить Посульський. Дивлюся, а він, дякувати Богові, не сам приїхав. З ним ще двоє охоронців, яких я в Охтирці бачив. І в кожного в руці по револьверу. Шість стволів — це не один. Постріляли багацько негідників, ціла купа на підлозі валяється.

— Допоможіть! — кричу я.

— Іване Карповичу! Он ви де! — біжить до мене Посульський, знімає з гака, розв’язує руки та ноги. Тільки тут помічаю, що голий я. Аж соромно мені. Потім чую, як Сверстюк стогне поруч.

— Добий його! — прошу.

— Ні, в мене з ним ще розмова є, — посміхається Посульський і стріляє, коли хтось із негідників намагається підвестися.

— І дівчину заберіть, — прошу я.

— Заберемо. Ідіть нагору, — каже Посульський.

Я іду. Тримаюся за стіну, мені наморочиться в голові. Після бійки з негідниками я втратив багато крові. Вони ж мене ножами покололи, наче картоплю в мундирі.

— Тримайтеся за мене, — каже дівчина Вона перелякана, але на ногах тримається міцно. Ото вона мене і витягла нагору. І описати не можу, як зрадів я, коли повітря вдихнув і білий світ знову побачив. Нехай уже вечір був, темно, але так, як тоді, ніколи я місяцю не радів, бо думав уже, що й не побачу ніколи.

— Ну, що будемо робити? — це вже Посульський вийшов, киває на майстерню.

— Знаю я що, — кажу тихенько і згадую, як лисиць мужики полювали. — Під корінь їх треба, всіх.

Знайшли ми діжку з гасом, вилили її до підвалу, запалили і двері зачинили. Крики чутно було страшні, але анітрохи я не сумнівався тоді, що правильно чиню. Бо не мусять такі гаспиди жити. Потім пішов я надвір. Чую, кінь заіржав.

— Чалий, ти! — аж підхопився я. — Чалий!

Точно він, біля воріт із бричкою стоїть.

— Завдяки йому вас і знайшли, — каже Посульський. — Вечоріло вже, до кожних воріт не придивишся, де там ніж із чарками вирізаний. А тут бачимо, стоїть Чалий під воротами, копитами б’є. Ну, думаю, то сюди нам.

— Чалий! — якось сили в мені зникли, хотів я до коня дійти, а замість того впав мішком і знепритомнів.

Опритомнів уже в повітовій лікарні в Сороках, де мене старанно доглядали. Лікар передав мені лист від Посульського, який сповіщав, що поїхав він у термінових справах. «За тих, кого Ви шукали, не хвилюйтеся, більше ніколи в житті вони Вас не потурбують. Згоріла майстерня вщент, тільки провалля на місці підземелля залишилося. А ви одужуйте, набирайтеся сил, не поспішайте з лікарні, за все домовлено. І за Чалого не хвилюйтеся, він на посиленому харчуванні в лікарняній конюшні. Коли матимете змогу, чекатиму на Вас в Охтирці для остаточного розрахунку в цій справі.

З повагою, Ваш палкий шанувальник Олексій Посульський».

Лікар радив мені полежати ще тиждень, але я ледь витримав три дні, бо не звик лежати в неробстві. Коли їхав з міста, прийшла мене проводжати в дорогу дівчина, яку рятував у підвалі. Посульський справив їй новий одяг і черевики, з якими вона легко влаштувалася на роботу покоївкою. Принесла мені смачних пиріжків і букет польових квітів. Пустила сльозу з подяки та минулих хвилювань. Я їй укотре порадив усе забути і самій більше дорогами не ходити, після чого покотив додому. Біля Дністра зупинив Чалого, вимився і поїхав. Дорогою побачив кузню, в якій уже метушилися нові господарі. На місці майстерні було згарище. Мені розповіли, що всі господарі загинули, згоріли так, що навіть кісток не залишилося. Мабуть, гас спалахнув.

З тим я й поїхав додому. Там ще відпочивав тиждень, а потім відправився до Охтирки. Посульський зустрів мене без усякої конспірації у своїй конторі, заплатив, скільки ми домовлялися, і ще додав зверху на зміцнення здоров’я.

— Вам, Іване Карповичу, надзвичайно пощастило. Бо я був у справах в Києві, і туди мені з контори переслали вашу телеграму. Одразу сів на потяг і дивом встиг, — сміявся Посульський з чаркою коньяку. Я теж сидів не з пустими руками.

— Ви нас добре зорієнтували, але ми приїхали вже по темному, і тут дуже допоміг ваш Чалий. Ну, а далі все було легко, тим більше я був не сам, а зі своїми помічниками. За успішне завершення справи! — Посульський простягнув чарку і цокнув її об мою. Ми випили.

— Всіх ми спалили?