Читати книгу - "Шістка воронів"

Роллінз вигадав це кілька років тому й запропонував одному з членів Ради.

— Торговельна Рада знає про це?

— Звичайно ж, вони знають, Ніно. Тут роблять чималі гроші.

Ніна встромила нігті у власні долоні. Через цей поблажливий тон їй хотілося дати Казові добрячого ляпаса.

Вона добре знала ім’я Пекки Роллінза. Він був чинним королем Бочки, власником не одного, а двох ігрових палаців — одного розкішного та другого простішого, котрий обслуговував моряків, що мали в кишенях не так багато готівки — і кількох будинків розпусти найвищого класу. Коли Ніна прибула до Кеттердама рік тому, у неї не було ані грошей, ані друзів, а рідні залишилися далеко звідси. Перший тиждень вона витратила на суди, де розглядали справу Матаяса. Але потім її роль в якості свідка завершилася, і дівчину без церемоній викинули в Першій гавані. Грошей вона мала рівно стільки, скільки коштував рейс до Равки. І хоч як їй хотілося повернутися додому, Ніна знала, що не може дозволити Матаясові животіти в Пекельних Воротах.

Що робити далі, вона гадки не мала, але було схоже, що чутки про нову Гришу-Корпуснійку вже ширилися містом. Люди Пекки Роллінза чекали на неї в гавані й обіцяли дах над головою й охорону. Вони привели її до «Смарагдового палацу», де Пекка власноруч напосів на Ніну, пропонуючи приєднатися до Десятицентових Левів і вихваляючись, що має для неї місце в «Солоденькій крамничці». Ніна вже майже погодилася, турбуючись за гроші й непокоячись, що може стати жертвою работорговців, котрі чатували на вулицях. Але тієї ночі Інеж залізла до її вікна на горішньому поверсі «Смарагдового палацу» й принесла пропозицію від Каза Бреккера.

Ніна досі не зрозуміла, як Інеж удалося подолати шість слизьких від дощу кам'яних поверхів глупої ночі, але умови Покидьків були значно привабливішими, ніж у Пекки та його Десятицентових Левів. Цей контракт вона могла виплатити за рік чи два власними грошима, якби поводилася достатньо розсудливо. До того ж Каз вибрав правильну людину, щоб її переконати, — на кілька місяців молодшу за Ніну сулійську дівчину, котра виросла в Равці й провела жахливий рік, будучи найманкою у «Звіринці».

— Що ти можеш розповісти про Пера Гаскеля? — запитала Ніна тієї ночі.

— Небагато, — зізналася Інеж. — Він не дуже відрізняється від решти хазяїв у Бочці.

— А Каз Бреккер?

— Брехун і злодій без жодної краплі совісті. Але він дотримуватиметься будь-якої угоди, котру укладе з тобою.

Ніна почула в голосі дівчини впевненість.

— Він витяг тебе зі «Звіринцю»?

— У Бочці немає свободи, лише гарні умови. Дівчатка Цьоці Гелін ніколи не виплачують свої контракти. Вона робить усе, щоб їм завадити. Вона… — Інеж замовкла на півслові, і Ніна відчула, як дівчина тремтить від гніву. — Каз переконав Пера Гаскеля викупити мене. Інакше я померла б у «Звіринці».

— Ти можеш померти й серед Покидьків.

Темні очі Інеж зблиснули.

— Можу. Але я помру, стоячи й тримаючи в руках ніж.

Наступного ранку дівчина допомогла Ніні вислизнути зі «Смарагдового палацу». Вони зустрілися з Казом Бреккером, і, незважаючи на його непривітність і дивні шкіряні рукавички, Корпуснійка погодилася приєднатися до Покидьків і працювати в «Білій троянді». Не минуло й двох днів, як у «Солоденькій крамничці» померла дівчина. Її задушив клієнт, убраний у костюм Багряного Пана, якого так ніколи й не знайшли.

Ніна повірила Інеж і жодного разу не пошкодувала про свій вибір, хоча зараз і лютилася на всіх. Вона спостерігала, як група Десятицентових Левів колола пустельну ящірку довгими списами. Очевидно було, що потвора переситилася своєю їжею, тож її вдалося загнати назад до тунелю. Рептилія поцурпелила своє товсте тіло назад такими самими петлястими лінивими рухами.

Натовп продовжував свистіти, поки охоронці прибирали з арени рештки арештанта. Тонесенькі цівки диму все ще звивалися над його знищеною плоттю.

— Чому вони обурюються? — поцікавилася Ніна. — Хіба вони тут не заради цього?

— Вони прагнуть бійки, — пояснив Каз. — Хотіли, щоб він протримався довше.

— Це жахливо.

Бреккер здвигнув плечима.

— Єдине, що справді жахливо, що ця ідея спершу не спала на думку мені.

— Ці люди не раби, Казе. Вони в’язні.

— Вони вбивці й насильники.

— А ще злодії та шахраї. Твої люди.

— Ніно, дорогенька, їх не змушують битися. Вони самі вишиковуються в чергу за нагоди. Можна отримати кращу їжу, власну камеру, лікер, юрду, забави з дівчатками із Західної Клепки.

Маззен клацнув кісточками пальців.

— Звучить навіть краще, ніж у нас, у Рейці.

Ніна подивилася на людей, котрі кричали й вищали. Зазивайли прогулювалися в проходах, пропонуючи зробити ставку. Може, в’язні Пекельних Воріт і вишиковувалися в чергу, але справжні гроші заробляв Пекка Роллінз.

— Гелвар не… Гелвар не виходить на арену. Скажи, що це правда.

— Ми тут не для того, щоб насолоджуватися атмосферою, — сказав Каз.

Якби лише Ніна могла дати йому ляпаса!

— Тобі відомо, що я можу поворушити пальцем — і ти намочиш штанці?

— Полегше, Серцетлумачнице. Це мої улюблені штани. І якщо ти почнеш забавлятися з моїми життєво важливими органами, Матаяс Гелвар більше ніколи не побачить сонця.

Ніна важко видихнула й спробувала не дивитися ні на кого.

— Ніно, — пробурмотіла Інеж.

— Не починай своїх штучок.

— Усе піде за планом. Дозволь Казові робити те, що він уміє найкраще.

— Він жахливий.

— Але ефективний. Сердитися на Каза через те, що він безжалісний, — усе одно, що гніватися на грубку, що вона гаряча. Ти знаєш, хто він такий.

Ніна склала руки на грудях.

— На тебе я також зла.

— Чому?

— Не знаю. Просто зла, та й годі.

Інеж легенько потисла її руку, і Ніна відповіла. Наступний бій вона дивилася заціпенівши. Потім іще один. Ніна казала собі, що вже готова, готова побачити його знову, хай навіть у такому бридкому місці. Зрештою, вона була Гришею й солдатом Другої армії. Їй доводилося бачити значно гірші речі.

Але коли Матаяс вийшов із печери, вона зрозуміла, що помилялася. Ніна миттєво впізнала його. Щоночі протягом цілого року, засинаючи, вона думала про Матаясове обличчя. Це точно були його золотаві брови й гострі вилиці, але Каз не збрехав: Матаяс страшенно змінився. Хлопець, що дивився на натовп із люттю в погляді, був для неї чужим.

Ніна пригадала, як уперше зустріла Матаяса серед каельського лісу в місячному сяйві. Його краса здалася їй небезпечною. В іншому житті вона, може, і повірила б, що цей осяйний спаситель із золотим волоссям і блідо-блакитними, наче північні льодовики, очима прийшов, щоб урятувати її. Але вона зрозуміла правду про нього і з мови, якою він розмовляв, і з виразу гидливості на його