Читати книгу - "Родаки"

ви відітє, как сволочі фашісти іздєвалісь над етім бєдним закарпатскім народом — ані даже діректорамі школ ставілі неграмотних тіпов.

Після такого вироку бідному панові Дийжі вже не те що директорство не світило, а й звичайне шкільне віконечко не блимало. Його взагалі позбавили права вчителювати. І тепер «неграмотний тіп» із дипломами кількох університетів, знанням десятка мов пас колгозні свині. І це тільки по великому блату його влаштував туди наш вуйко кривоокий Пірат. За його ж порадою Піфагор взявся активно вивчати російську мову.

Цілими днями з торбою словників і книг ходив бідака Піфагор пасовиськом і, отетеріло дивлячись у небо, зубрив слова й правила. Але, очевидно, через те що його генна свідомість не сприймала російських правил, душа пана Піфагора не бажала прийняти тієї мови. Тим часом Піфагор вивчив китайську, японську, кілька арабських і навіть мову якогось африканського племені, а російська вперлася йому в голову козою — і ні на крок уперед. Піфагорові бачилося, що по-російськи вже навчились кожне дерево і кущ на пасовиську, не кажучи вже про його підопічних — колгозних свиней.

Пан Піфагор, побачивши нас із бабою, підійшов до хвіртки і шанобливо поклонився. Він був високий, міцно скроєний і, на перший погляд, мало чим відрізнявся від селянина. Але акуратно зачесане назад чорне волосся, довгі, біло-воскові і доглянуті пальці рук, аристократичні риси обличчя, якась невимовна туга і задума у глибоких голубо-зелених зіницях — все говорило, що перед нами людина шляхетного роду. І, звичайно, одежа — хоч і добряче поношена, але завжди випрасувана, в лінієчку штани, накрохмалена сорочка, начищені черевики. І найголовніше — краватка. У ній пан Піфагор навіть свині попасував.

— Дорогі Марько, ви хотіли якоїсь помочі од мене? — запитав пан Піфагор, зі страхом косуючи на гріб.

— Та ні, пане вчителю, ми самі вам поміч привезли, — опустила голову Фіскарошка. — Ваша паніка просили, авби ми їй гроба подарували.

— Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче малінько пожити, — мовив знічено Піфагор.

У цей час із-за стодоли з корзиною тучнощоких яблук якраз і вийшла пані Динамітка.

— Іцуко, подь лем сюди! — покликав дружину Піфагор.

Пані Динамітка з повною ношею підійшла до хвіртки.

І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули, як джонотани в корзині.

— А сесе што щи за троянські коні? — вирячила здивовано очі.

— Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авбисьмо вам гріб. Сесе не подумайте, што якась взятка. Сесе лиш вам, од чистої душі, — засокорила баба Фіскарошка.

— Ви мені гріб од душі? — ошелешено запитала Динамітка. — А матір вам у душу!

На одміну від Піфагора пані Динамітка була далеко не голубої крові, а вельми емоційна, не стримана в бесіді і вогненебезпечна.

— А што, паніко! — щиро здивувався я. — Коли я вам подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам і гріб подарити?!

Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук — тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту — вона як підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула до буди і випустила пса-вовкодава.

— На мою веру… на мою веру! Марько, тікайте! — заволав Піфагор.

Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо радити. Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою порхнула на гріб позаду мене. І ми полетіли з Балкан з такою шаленою швидкістю, що нас би не те що собака, а й татарська стріла не наздогнала.

Із того Божого дня пані Динамітка почала мене чомусь люто не поважати. Мало того, що на кожному уроці згадувала всі прізвиська мої, які уособлювали всі гидотні тварі і нечисті духи, вчителька навішала на мене ще й хімічні клички — «іржавий ферум», «смердючий нітроген», «криволабий плюмбум», «шкірьоокий гафній», «шалений стронцій».

Крім енциклопедії нечистот земних і небесних, я став ще й ходячою таблицею хімічних елементів Менделєєва. Проте знущання тривали недовго — доки, як знала казати Фіскарошка, «у нашому Митькові не завоятив “сербський дух”» — бабин натяк на балканські корені діда Наполійона…

Того дня до нашої школи з перевіркою наскочили мій улюблений інспектор пан Годя. Для них вже стало ритуалом, як тільки переп’ють, мчать на опохмілля трясти вчительські й учнівські душі. А оскільки наша школа була найближче до Мукачева, то пасли пан Годя наші душі вельми часто. На превеликий жаль, цього разу пан інспектор не доповзли до нашого класу, а задовольнилися першокласниками. А далі, замкнувшись у кабінеті з директором школи на прізвисько Сусанін, гамували опохмільну жагу, або ж, як казали, гонили кози моравські. Організм пана Годі мав дивовижну властивість: тільки-но інспектор випивали, через кожні п’ять хвилин, як навіжені, бігали до туалету по-мокрому. Це я зауважив ще коли складав злощасного іспита про походження людини.

Отже, остограмившись, внутрішні води понесли пана Годю із кабінету. Але…

По дорозі до шкільного туалету, що був далеко за школою в кукурудзі, пан Годя пролітали повз хімічний кабінет. За хвильку перед цим, скориставшись відсутністю пані Динамітки, на дверях кабінету я крейдою хутко написав: «ОО-М» — тобто туалет чоловічий. Шалено несучись коридором школи, погляд пана Годі прикипів до «ОО-М».

«Но то є мудрий хлоп, — подумали про Сусаніна пан інспектор. — Знає, як підмастити губу начальству!»

Із цим щасливим одкровенням пан Годя забігли до хімічного кабінету. Тут хутко почали нишпорити за унітазом, але того ніде не виявилося. А під стіною, витягнувши лебедині шиї, гордо шикувалися величезні скляні колби. Не завдаючи собі клопотів, пан Годя схопили одну з них і з великим задоволенням почали пі-пі-пі… Тим часом пані Динамітка, помивши після чергового уроку в потічку скляний посуд, із високо піднятою головою несла його на таці в кабінет. Із педагогічним достоїнством відчинила двері свого кабінету, і тут постала ситуація, гідна пензля автора відомої картини «Не ожидалі?!». Пан Годя, — в одній руці міцно тримаючи женило, в другій скляну колбу, — рвучко обернулися на голос дверей. Але чи ошелешені несподіваною з’явою пані Динамітки, чи притлумлені горілкою, пан Годя зреагували вельми оригінально. Вони галантно поклонилися і, показуючи очима на колбу, сказали: «Перепрошую, пані, але ви сюди не втрапите».

Пані Динамітка, роззявивши рота, кілька разів ковтнула повітря, щось белькотнула, а далі в’єдно зі склянками і пробірками гепнулася на підлогу.

Почувши про цей прикрий інцидент, пан директор озвіріло закричав: «Де