Читати книгу - "Природа всіх речей"

відрізнити одне відоме полотно від іншого, а коли малювала обличчя, то персонажі її картин виглядали як не наляканими до смерті, то вже мертвими. Музичних здібностей у неї теж не було, тож коли Алмі виповнилося одинадцять, батько сказав більше не мучити її грою на фортепіано. Пруденс, навпаки, була в усіх цих заняттях неперевершена. Крім того, вона вміла бездоганно шити й з майстерною вишуканістю подавати чай і мала ще з десяток талантів, які дратували її сестру. Щоп’ятниці Алму переповнювали найчорніші, найзаздрісніші думки про Пруденс. У ті дні вона, скажімо, думала — і то не жартома — що залюбки обміняла б знання однієї з мов (будь-якої, крім грецької!) на просте вміння так гарно складати конверт, як це вдається Пруденс.

Всупереч — а, може, й завдяки — цьому Алма насолоджувалася заняттями, в яких перевершувала сестру, а одними з оказій, коли її перевага ставала особливо помітна, були славнозвісні вечері в маєтку Віттекерів, надто в розпалі напружених дискусій. З віком Алма почала висловлюватися щораз сміливіше, точніше, переконливіше. Пруденс, натомість, так і не навчилася впевнено триматися за столом. Вона переважно мовчала, виконуючи роль милої, але пустої окраси товариства, заповнюючи простір між гостями, не додаючи до бесіди нічого, крім своєї краси. До певної міри це робило Пруденс корисною. Її можна було посадити поруч із ким завгодно — вона ніколи не скаржилася. Сердешне дівча не раз садовили між двома найзануднішими, найглухішими старими професорами — ходячими мавзолеями — які длубалися в зубах виделками й засинали над тарілкою, стиха похропуючи в розпалі найгарячіших полемік. Пруденс ніколи не заперечувала й не просила про дотепніших співрозмовників. Здавалося, їй узагалі було байдуже, хто біля неї сидить: її постава й вираз лиця ніколи не змінювалися.

Алма тим часом рвалася у суперечки на всі можливі теми — від догляду за ґрунтом до молекул газу й фізіології сліз. Так, одного вечора до Білого Акру прибув гість, який щойно повернувся з Персії, де поблизу древнього міста Ісфаган знайшов екземпляри рослини, яка, на його думку, виділяє аміачну смолу — стародавній, коштовний складник лікарських засобів, що його походження досі було таємницею для західного світу, позаяк торгівлю ним контролювали бандити. Молодий чоловік трудився на благо британської корони, але розчарувався у своїх зверхниках і хотів поговорити з Генрі Віттекером, чи той би не хотів підтримати грошима його подальші дослідження. Генрі й Алма — діючи й мислячи як одне ціле, як то часто бувало під час вечірніх посиденьок, з обох боків накинулися на гостя з запитаннями, як двійко вівчарок, які заганяють у кут барана.

— А який клімат у тому регіоні Персії? — запитав Генрі.

— А висоти? — додала Алма.

— Та рослина росте на відкритих рівнинах, сер, — відповів гість. — А смоли в ній стільки, що вона витікає з неї цілими…

— Добре, добре, добре, — урвав його Генрі. — Так воно і є, як ви кажете, а нам доведеться не інакше як повірити вам на слово, бо ж ви привезли з собою мізерну щіпку тої смоли. Тоді скажіть мені, скільки ви платите перським чиновникам? Я маю на увазі данину за те, що ви отак блукаєте їхніми землями і збираєте скільки собі захочете смоли?

— Ну, вони хочуть трохи грошей, сер, але, по-моєму, сума невелика за…

— Компанія Віттекера ніколи не платить данини, — заявив Генрі. — Для мене це слово звучить огидно. Нащо ви взагалі комусь розказували, чим саме займаєтесь?

— Але ж як інакше, сер? Я ж не буду займатися контрабандою!

— Та невже? — підняв брову Генрі. — Чому б і ні?

— А ту рослину можна вирощувати деінде? — втрутилася Алма. — Розумієте, сер, нам вийде надто дорого щороку посилати до Ісфагана експедиції, щоб її зібрати.

— Я ще не мав нагоди дослідити…

— А на Катхіяварі вона буде рости? — запитав Генрі. — Ви маєте там знайомих?

— Чесно кажучи, не знаю, сер, я тільки…

— Або, може, її можна вирощувати на американському Півдні? — поцікавилась Алма. — Скільки води їй треба?

— Алмо, ти чудово знаєш, що я не збираюся нічого вирощувати на півдні Америки, — зауважив Генрі.

— Але ж, тату, кажуть, що в Міссурі…

— Алмо, їй-Богу, невже ти думаєш, що цей блідий англійський кліщ не зачахне в Міссурі?

Блідий англійський кліщ, про якого йшлося, тільки закліпав очима й, здавалося, втратив дар мови.

Проте Алма не вгавала, а тільки ще завзятіше розпитувала гостя:

— Як ви гадаєте, сер, чи не може рослина, про яку ви розповідаєте, виявитися тією ж, що про неї згадує Діоскорид у своїй праці «Про лікарські рослини»? Ото було б чудово, правда? У нашій бібліотеці є прекрасне раннє видання Діоскорида. Якщо хочете, я покажу вам його після вечері!

Беатрікс нарешті не витримала й зробила зауваження своїй чотирнадцятилітній доньці:

— Алмо, невже весь світ мусить знати, про що ти думаєш? Може, дасиш бідолашному гостю відповісти на одне запитання перед тим, як накинутися на нього з іншим? Прошу вас, молодий чоловіче, що ви хотіли сказати?

Але тут у розмову знову втрутився Генрі.

— Ви що, навіть живців мені не привезли? — запитав він спантеличеного гостя, який не знав, кому з Віттекерів першим відповідати й скоїв непростиму помилку — не відповів узагалі нікому.

Запала тривала мовчанка — всі не зводили з нього погляду. Але молодий чоловік так і не спромігся вичавити з себе хоч слово. Тоді Генрі роздратовано заговорив, обернувшись до Алми:

— Ет, облиш його, Алмо. Мене це не цікавить. Нічого він не продумав. Ти тільки глянь на нього! Всівся собі тут, вечеряє, попиває мій кларет і надіється, що я дам йому грошенят!

Алма послухала і облишила його в спокої, більше не питаючи нічого ні про аміачну смолу, ні про Діоскорида, ні про звичаї перських племен. Натомість вона з усмішкою повернулася до іншого джентльмена за столом — не помітивши, що той другий гість так само зблід, як полотно — і запитала:

— Отож судячи з вашої фантастичної статті, ви знайшли якісь незвичайні скам’янілості! Ви вже порівнювали ті кістки з сучасними зразками? Гадаєте, то справді зуби гієни? А печеру, на вашу думку, затопило? Ви читали нещодавню статтю містера Вінстона про доісторичну повінь?

Пруденс тим часом — тишком-нишком — обернулася, мовби нічого не сталося, до свого сусіда, приголомшеного молодого англійця, якому допіру так рішуче закрили рота, й прошепотіла: «Прошу вас, продовжуйте».

Того вечора перед сном, закінчивши свої підрахунки й молитви, Беатрікс, як завжди, прочитала дівчаткам щоденну нотацію.

— Алмо, — почала вона, — ввічлива бесіда не має перетворюватися на перегони до