Читати книгу - "Амулет Паскаля"

мені, я, звісно, не повірила. У мене ніколи не було зеленого блокнота. А якщо і був — як він потрапив до рук мсьє? Чи стали б його агенти обтяжуватись нишпоренням у моїй хаті, а тим паче — викраденням такого непотребу?

Я відсьорбнула «бейліс» і навмання розгорнула сторінку.

Частина третя

Зелений блокнот

* * *

…Я виходжу в імлистий морозний ранок — немов пірнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопілот. Просто намагаюся досить чітко переставляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одягаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом перевертається й виливає на мене весь свій бруд.

Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих кішок. «Куди прешся, падлюко?» — подумки лаюсь я. (Хоча взагалі я досить ввічлива і люб'язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля батареї, якщо вони ще гріють…» Потім усе зло світу концентрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя. Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує, перш ніж заляже на дивані в очікуванні смаженої курки під соусом «Тартар»?

Цього ранку (власне, таке трапляється досить часто) я не люблю світ. І йому на мене наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька років — мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті…

* * *

Чому у людей, котрі стоять у черзі на маршрутку, такі потворні обличчя? Не у всіх, звичайно, але — у більшості. Тупі і потворні. Хлопець колупається в носі, потім підводить його, висолоплює язика. Погляд дебіла. За ним — жінка. Зморщене чоло, злі очі. Далі — дядько «під шофе», хилитається, немов водорость, — чиєсь щастя… Приїде додому, гупне кулаком по столу. Жінка похилого віку впихається досередини. «Сплачуйте проїзд!» — каже водій. «Ще чого!» — противним голосом відповідає вона і ставить кошика на сидіння. «Покажіть пенсійне посвідчення!» — каже водій. «А що, так не видко, що я зара помру? Ось прямо тут, у твоїй клятій машині! — бадьоро відрізає пенсіонерка. — Вези! Не на собі ж везеш!» Половина пасажирів вступається за бабцю, половина — за водія. Починається сварка. Дядько на вулиці в черзі падає на плече жінки з кошиком, вона відштовхує його ліктем — там теж зчиняється ґвалт. Хлопець з дебільним виразом знову колупає ніс, роззявивши рота, спостерігає за сваркою в авто і там, на зупинці. В цілому — всі вони милі люди. Кожен хоче їсти. Але невже вони всі — створіння Божі? З такими-от обличчями?!

Мені страшно. Мені насправді страшно. Я шукаю очима хоча б одне невикривлене лице. Я впізнала б його з тисячі! Я б підійшла і запитала: «Тобі боляче бачити все це? — Мені також!»

Але скрізь — викривлені дзеркала. Як розбити їх?

* * *

Усі починають свій шлях з одної певної точки. Як у дитячій задачі в підручнику: з пункту «А». У кожного цей пункт — свій. У когось — палац, у когось — глухе село. Це не має значення для того, щоби потім потрапити в пункт «Б».

Головне — йти. Вірніше — ПРЯМУВАТИ. Адже ця остання точка знаходиться не на землі. А — ТАМ, угорі, або ТАМ — унизу…

Так от, щасливі ті, хто здатен йти прямо: з пункту «А» до пункту «Б». Адже хитрість цього шляху полягає в тому, що можна непомітно для себе зробити один-єдиний крок убік.

На перший погляд це буде зовсім непомітне, незначне відхилення. Так блукають у лісі, коли права нога робить трохи довший крок, ніж ліва… Небезпека полягає в тому, що за цим невеличким відхиленням від маршруту обов’язково відбудеться друге, третє, п’яте… Це закон блукання у лісі. Так кажуть досвідчені мандрівники.

Потім коло замикається. І ти знову приходиш туди, звідки починав. Але доросле немовля — то вже не зворушливо і зовсім не смішно…

* * *

Чим більше подорожуєш — тим меншим стає для тебе світ. Він справді малий, при всій своїй безмежності та кордонах. Мабуть, він був таємничим і незбагненним для тих середньовічних людей, які вважали, що на протилежному боці Землі мешкають люди із собачими головами. Це було цікаво і моторошно. Світ приховував у собі загадки.

А тепер я розумію, чому Гоген втік на Таїті, до первісних кольорів і жінок з довгим кінським волоссям. Тепер я розумію, чому у фільмі Андрія Тарковського «Ностальгія» один чоловік зачинився в хаті з усією родиною на вісім років.

Світ малий.

«Який світ малий»…

Він може вміститися у твою кишеню, якщо ти не боятимешся бути із ним «на ти».

* * *

…За годину я вилітаю на «землю обітовану» — вночі літак приземлиться в Тель-Авіві, звідти маю переїхати до готелю на берег Мертвого моря. В «дьюті-фрі» довго вибираю напій, який смакуватиме мені. Адже мені нині нічого не смакує…

«Бейліс» і «Джоні Вокер» відпадають одразу — їх неможливо пити в спеку. Лікер «Моцарт»? Але я не люблю солодкого! Зупиняюся на кампарі. Літр кампарі на шість діб. Літр кампарі, який можна зміксувати з апельсиновим соком і бути цілком задоволеною. Ще кілька років тому я лише чула про цей напій, а тепер беру його лише тому, що «блу айсу» тут немає і бути не може.

…Коли я чула цю назву — «Мертве море», уявляла картинку з туристичного буклету: плейбой у вузьких плавках чи красуня в бікіні, що лежать на поверхні, почитують газету або журнал.

А ще я чула, що після купання в тій дивній воді все тіло вкривається соляним панциром, ніби стара баржа — молюсками. І що далі?..

* * *

Заспаний портьє ліниво видав ключ. Було близько п'ятої ранку. Я піднялася в номер, розсунула завіси скляної стіни. Внизу виблискувала яскравою бірюзою вода в басейні, за парканом сіріло море. І виглядало звичайним. Як і всі інші моря… Вранці спробую його на смак.

Я впала на ліжко і подумала, що там,