Читати книгу - "Купеля"

зневажливо подивилася на Галю. — Маю надію. Сподівання. Чекання. Життєві сили. Я маю те, чого не маєш ти.

— Маячня! — махнула рукою Галя. — Якісь пишномовні, пафосні слова, якими кишать жіночі романи, і все!

У цей час повернулися чоловіки. Стась одразу ж підійшов до Софійки й запросив її на танець. Дівчині не хотілося більше розмовляти з Галею, бо було видно, що вони не порозумілися, на душі було так, ніби туди плюнули, тому Соня підвелася й подала руку Стасеві.

Софійка була від нього так близько, що хлопець знову відчув її п’янкий запах. Чим пахло її волосся, що так приємно лоскотало щоку? М’ятою? Вишневим цвітом? Вранішньою свіжістю чи стиглими яблуками? Він мав змогу торкатися її руки. Вона була ніжною, теплою та м’якою, як у дитини. Друга його рука тримала Соню за талію, і Стась уперше відчув, яке в неї пружне тіло. Від усього цього в нього паморочилося в голові, хоча він не був п’яний, і на мить йому здалося, що він уперше в житті закохався, що й справді хоче бачити цю дівчину поруч себе завжди.

— Соню, — прошепотів Стась. — Ходімо зі мною.

— Облиш, Стасю, — сказала вона, дивлячись кудись повз нього. — Не гай на мене часу.

— Поїхали до мене. Хочеш, я тебе познайомлю зі своїми батьками? Я скажу, що ти моя наречена, і це буде правда. Можливо, перша правда в моєму житті.

— Не треба. Я нічого від тебе не хочу. Потанцювали, та й годі.

Софійка пішла на своє місце. Галя, то ж бо Геля, про щось жваво щебетала зі своєю подругою. Софійка зрозуміла, що тут грошей їй не дадуть, але пусте, вона ще спробує в одному місці. «Безвихідних ситуацій не буває, — втішала себе Соня. — Треба вміти лише знайти цей вихід. Навіть у замкнутому просторі знайдеться невеличка шпаринка, потрібно лише пильніше придивитися й не впасти в розпач». Соня відчула, що задихається в цьому приміщенні, що їй бракує свіжого повітря, хоча й працювали потужні кондиціонери. Дівчина попрохала Галю вийти з нею надвір. Подруга щось прошепотіла Стасеві у вухо та потягла Соню за собою.

— Сумочка, — згадала Соня, — я забула свою сумку.

— Облиш. Що з нею станеться? Там усі свої.

Соня йшла за Галею кудись по темному коридору. Підлога під нею трохи похитувалася, і від випитого шампанського шуміло в голові. Вона не помітила, як Галя завела її в якусь кімнату, де було вимкнене світло. На мить Софійка загубила подругу з поля зору. Натомість загорілося світло і вже перед зачиненими дверима стояв посміхаючись Стась. Дівчина рвонула до дверей, але хлопець перекрив вихід своїм тілом, і дівчина зненацька наткнулася на його груди.

— Пусти! — Соня наказала, не попрохала.

— Ні, — посміхнувся Стась. — Пташечко, клітку зачинено.

Софійка озирнулася та побачила, що перебуває в кімнаті на кшталт готельної. Про це свідчило величезне акуратно заправлене ліжко посеред кімнати, велике дзеркало на стіні та шафа-купе для одягу.

Стась схопив Соню в обійми, намагаючись поцілувати. Він весь пашів від бажання оволодіти нею. Дівчина всіма силами запручалася, намагаючись відштовхнути нахабу та прорватися до дверей. Від її пружного тіла, що було так близько, хлопець зовсім утратив розум та намагався схопити на руки, щоб віднести до такого бажаного ліжка.

— Відпусти, — пручалася Софійка, — бо буду кричати, кликати на допомогу!

— Ніхто не прийде сюди, — палко шепотів він. — Скажи, що ти моя.

Соні вдалося вивільнити з обіймів праву руку, і вона із силою дала Стасеві гучного ляпаса. Один, потім другий, третій. Хлопець закляк від несподіванки на місці. Такого він не очікував! За все життя його ніхто навіть пальцем не зачепив!

— Якщо ти мене зараз зґвалтуєш, то решту свого часу гнитимеш у в’язниці! — кинула вона в гніві.

— Не вийде, бо мій батько — головний прокурор, — сказав він.

Проте щось його змусило відпустити дівчину, але від дверей не відійшов. Розчервоніла, з розтріпаним волоссям, з палаючими від гніву темними очицями, вона була прекрасна!

— Соню, я кохаю тебе, — сказав він тихо, спокійно.

— Не бреши мені та й сам собі, — зневажливо мовила дівчина. — Ти не вмієш кохати, бо не знаєш, що таке кохання.

— Чому ти так думаєш?

— Бо якби знав, то зрозумів би мої почуття. Я кохаю іншого, і ти це знаєш.

— Іншого? Кого? Вітру в полі? Та він покинув тебе напризволяще. Тебе й твого старого, що при смерті!

У Софійки закипіло все всередині від гніву та такої несправедливості. Не роздумуючи, вона знову дала йому ляпаса.

— Не смій так казати! — несамовито, хрипко закричала вона. — Чуєш?! Не смій!

— Іди! — Стась відчинив двері. — Іди під три чорти! Кому ти потрібна, селянка в старому платті?! Приповзеш до мене по допомогу. Будеш плазувати переді мною, до землі будеш кланятися, — прошипів він по-зміїному.

— Не дочекаєшся! — скрикнула Соня, біжучи навмання кудись по коридору.

Вона вискочила на вулицю та вдихнула повітря на повні груди. Її сумочка з гаманцем залишилася там, усередині приміщення, у яке вона більше не повернеться. Насправді в гаманці були гроші лише на зворотну дорогу, але назад нема ходу. Софійка спіймала таксі та поїхала до села.

Охолонувши, їдучи в автівці додому, вона подумала, що ця поїздка виллється їй у копійчину. Але дарма. Пусте, що доведеться віддати таксистові майже всі заощадження, що тримала вдома. Головне — швидше повернутися до рідної домівки, щоб не бачити й не чути ані Стася, ані Галі, чи пак Гелі.

Розділ 22

Софійка їхала до незнайомого села під назвою Олександрівка. Трясучись у старенькому «ПАЗі» по ґрунтовій дорозі, вона до цього часу дуже хвилювалася та не могла зрозуміти, як у неї вистачило сил зробити такий вирішальний крок.

Зі слів діда, в Олександрівці жила її мати Агафонова Ольга Андріївна. Що вона знала про неї, окрім прізвища, імені та по батькові? Майже нічого. Лише те, що та колись вела розпутне життя. Але це було давно, а час має властивість змінювати людей. Можливо, мати вже шкодує, що так вчинила з нею? Може, настало каяття, але жінка так і не наважилася зробити перший крок назустріч?

А ще Соню хвилювало те, що доведеться, можливо, уперше в житті звернутися до незнайомої жінки зі словом «мама». Від цієї думки ставало якось лячно. Таке просте, а водночас складне слово «мама». Коли вона була дитиною, то потайки мріяла про матір. Її багата дитяча уява малювала завжди одну картину: відчиняються двері, і заходить гарна, усміхнена жінка з великою валізою.

— Донечко, вибач мені, — каже усміхнена,