Читати книгу - "Крила кольору хмар"

собі різнокольорові маленькі смерчики, що безперервно рухаються у тісних прозорих клітках. Але варто було мені примружити очі…

І…

Я не скрикую. Тобто не дуже певна цього, та хоч сподіваюся, що не зробила нікому аж такої приємності. Ніякі то не смерчі. Чого та кого тут тільки немає!

***

Квіти.

Он одна велика найтепліших кольорів дуже схожа на орхідею фаленопсіс. Правда, я не люблю орхідей, бо знаю, що, попри свою красу, вони — звичайнісінькі паразити, ладні висмоктати всі соки з тропічних дерев. Може, я трохи перебільшую, бо науковці лагідно називають такий спосіб життя орхідей у тропічному лісі епіфітним. Начебто насправді орхідеї не забирають у рослин-носіїв ні води, ні поживних речовин, а отримують їх за допомогою особливо сформованих коренів із вологого тропічного повітря, а також із тонкого рослинного шару ґрунту, який накопичується на гілках і корі дерев. Тоді так званим епіфітним способом життя можна виправдати і те, як живуть деякі людські й не зовсім особини. Та все одно від таких роздумів квітка не стає гіршою і вражає красою.

Поруч, у сусідньому контейнері, — фіалка, яка збентежено розтуляє блакитно-жовті пелюстки. Мені здається, що я навіть можу вловити її тонкий аромат.

Троянда. Ну, тут і пояснень не треба. Справжнісінька тобі королева. Полум’яна красуня.

Пташка.

Гарненька, з акуратно розфарбованими різнокольоровими пір’їнками. Завмерла, схиливши голівку, дивиться наче просто на мене. Але якось байдуже, мовби давно вже не сподівається на допомогу. Здається, одне крило підбите? Чи то вона так втомилася в темниці, що аж волочить його?

Змійка.

Ніколи не боялася змій. Для декого це переконливе свідчення моєї ненормальності. Як на мене, значно більше варто боятися двоногих. Змії хоч сичать, попереджаючи перед тим, як вкусити. І ніколи не нападають просто так. Вони бороняться. А в тому, як стрімко і водночас плавно перелискує жива смужка, є відголосок давньої магії. От тільки… Певно, мене підводить зір, бо бути такого не може. Мені видається, що над зміїною спиною іскрами спалахують прозорі сяючі крильця. І раптово зникають…

Відводжу погляд. Украй неохоче, ледь не через силу. На думку спадають середньовічні жахи про отрути, які діють через необережний доторк. Здається, мені трапилося щось подібне, якщо не гірше. Я от-от отруюся чужим поглядом.

***

Йому цікаво спостерігати за моєю реакцією, бо впевнений: я зрозуміла, що це за експонати.

— Ти їх візуалізуєш? Цікаво! Візуалізація, Адо, — найпримітивніша техніка, звичайно. Але опанувати її самотужки — уже свідчення неабиякого хисту та… — Він затинається. Перехвалювати мене аж ніяк не входить у його плани. — То як, дівчино, вражає тебе моя колекція? І, скажи, ти хоч у когось щось схоже бачила? Могла уявити, що таке можливо?

Я мало не лусну від злості. Пещений старий гівнюк. За кого він себе має? За Бога? І хто дав йому право чинити таке? Закладені душі, кажете? Навіщо? Останнє запитання свердлить мозок аж до скрипу, і я не втримуюся та вибухаю:

— Який вам з цього зиск? — Говорити про моральний бік зовсім не хочеться. Знаю наперед, що почую.

***

— Дорогенька моя дівчинко! Це лишень невелика частина колекції. Решта гарно захована за стіною води та міцними часовими воротами до Втраченого Раю. Як у казочці про Чахлика Невмирущого. Найцінніше знаходиться в яйці-райці. Та зараз про інше, дорогенька. Я радий, що ти оцінила. Але чому так бурхливо реагуєш? Ніхто ж не змушує власника просто так віддавати екземпляри? Я — колекціонер, а не розбійник. Я купую душі. Це ті, хто погоджується їх продавати чи на щось обміняти, повинні спершу подумати, чи вартує ґешефт аж такої ціни? Більшість дурні, бо не вірять у Божий промисел і в безсмертя душі та все сподіваються отримати щось безоплатно. Он, розвелося достобіса оцих атеїстів. А це тільки нам на руку.

Що тут заперечиш? Тільки цікаво знати, чи хто попереджає так званих продавців про наслідки оборудки? Як це — жити без душі?

— Але ж, але ж… — Це мій крик відчаю. — Скажіть навіщо? Ви ж ними не харчуєтеся і не наймаєте. Це позбавлено будь-якого сенсу. Просто колекція — це безглуздо!

— Безглуздо? — Валерій Едуардович відверто обурюється. — Ну, знаєш! Прагматичності представникам молодшого покоління не позичати. Дитинко! Де твій естетичний смак? Це вишукано красиво. Тут підібрані елітні зразки. А деякі унікальні, хоч, може, й не такі показні зовні. Нащо ж використовувати їх там, де можна обійтися простішим матеріалом?

Відкриваю рота. Мовчки закриваю, не випустивши ані звуку. Простішим матеріалом, кажете? Одне мене трохи потішило — мою душу купувати ніхто не збирається. Бо торги таким чином не ведуться. Та й навряд чи моя аж надто оригінальна або суперкрасива.

Чому, до речі, я жодного разу не спробувала візуалізувати (а слівце яке гидке!) свою сутність, хоча б через дзеркало чи воду? Відповідь найпримітивніша, але чесна. Я боюся дізнатися про себе правду.

— Скажи, Адо, а який експонат колекції тобі подобається найбільше?

Не вірте, що янголи, хай би під чиї прапори вони колись там стали чи не стали, вміють передбачати майбутнє. Не їхнє це. Про давно вже безкрилих нащадків узагалі мовчу. Та на мить перед очима спалахує картинка: я тицяю пальцем у перший-ліпший контейнер, аби лише не стояти кам’яним стовпом. Господар ледь зводить брову: одначе, оригінальний вибір. Рішуче дістає оте «перше-ліпше» з пастки. І своєю пещеною, але несподівано сильною руку стискає аж до хрускоту. Чи душа хоч якось може боронитися, коли її знищують отак, знічев’я? Ні, я не стану перевіряти!

— Ну, не знаю! Усі! — випалюю поспіхом.

— Цінителька! — Дивно, але це хай і легка, та щира образа. Він же бачив мою реакцію, хоча тепер це можна трактувати й по-іншому, як огиду. — А що скажеш, Адо, про душу своєї приятельки? Тобто Ірини? Ексклюзивна чи просто красива?

От і все. Останній шматок мозаїки став на місце. Принцип бритви Оккама[3], про який ти забула, подруго. Якщо є кілька можливих причин, чому ти тут, то правдивою є найпростіша.

— Ось у чому справа! Ірен відмовилася продавати душу. І ви вирішили скористатися мною для того, щоб я її умовила? Невже так важко знайти добровільну жертву, котра не стане противитися? Силою ж не взяти.

— І чому це силою не взяти? — Він холодно і чітко запитує. Мовляв, що ти такого знаєш, дівчино, чого не знаю я?

— Ну, якщо відбирати душу силою, то це… — вмовкаю перелякано.

Це інколи кома для пограбованого.

Інколи моментальна смерть.

Інколи божевілля.

Залежить від його сили