Читати книгу - "Крила кольору хмар"

волі. І що вибирати з такого асортименту наслідків? Що?

— Ти її жалієш? Оцю нікчемну людину? Ах, Адо, перестань бути аж такою м’якотілою. Вона не заслуговує на твоє співчуття. Дешева хвойда, котрій під час народження було дано великий талант, таку винятково-унікальну душу. І що? Проґавила все. Розтратила, змарнувала. Ага, легко в таких випадках нарікати на тяжку-важку долю. І ким стала? Танцівничка, холєра. Не хочеться вживати лайливі слова, раз вона прибилася до мого «Янгола». І ти добре знаєш, усе неспроста.

«Ага-ага, отак сама взяла і прибилася. Без порад, без умовлянь, обіцянок», — це навіть не іронія, а сама гіркота. «Прибилася» — то в цій історії радше про мене. Іра таки не настільки дурна.

— Потім життя подарувало їй благородний шанс. Віддати непотрібне за щедру винагороду. Купа людей живе без душі, і нічого, задоволені. Та Ірка твоя, наче собака на сіні. Де і як використовувала оті сили душі, може, хоч ти їй порадиш? Якщо вже записалася в янголи-охоронці…

— Ви — великий злодій, Валерію Едуардовичу, — дуже впевнено промовляю, дивлячись йому простісінько в очі, — бо лише той, хто дарує душу, має право вирішувати, коли починати, а коли закінчувати коловорот людський. А ви — не Бог.

Говорю це з притиском, чітко карбуючи кожне слово та не відчуваю в глибині душі й десятої частки тої впевненості, яку б мусила мати.

— Не Бог? Хм, я б не був таким категоричним на твоєму місці, дорогенька. Зараз я для тебе якраз і є Богом. Ти знаєш, чим переможці відрізняються від переможених? Переможець — це той, хто зважився на крок, який лякає навіть найзухвалішого ворога.

Його очі спалахують злістю, я це бачу і знаю, твердо знаю, що далі буде…

***

Проводжу рукою по розбитій губі й задумливо споглядаю темну кров. Давно помітила: у критичних ситуаціях майже не відчуваю болю, зате потім він накочує аж із лишком. Поряд чую глухе схлипування Іри. Цій ідіотці не тільки страшно — вона мене жаліє.

Мене? Жаліє? Бідна, адже вона не здогадується, що я от-от здамся. А що чекає на неї? Вічне забуття, смерть, а перед цим — немислимий жах і страшний нелюдський біль від процесу під назвою «видирання душі».

У мене нема жодного досвіду проведення подібних ритуалів, та про цей, звісно, дещо чула. То страшне видовище, якщо навіть жертва згідна… А що ж тоді відбувається, коли виривають силою? І що буде зі мною? На відміну від Валерія Едуардовича, я добре знаю: Ірка — не слабкодуха, буде боронитися до останнього, хоч і несвідомо. І себе покалічить, і мене. Я ж по всьому можу й не зализати рани. Ну, звісно, мене якраз палко рятуватимуть, навіть із того світу повернуть. Але ж потім доведеться вислужуватися незгірше продажних псів. Гарна перспектива, нічого сказати…

Секунди, відведені мені на роздуми, тануть стрімко, необачними сніжинками, що приземлилися на осонні.

Добре, припустимо, я відмовлюся. Хіба Ірці це допоможе? Цей сраний колекціонер — справжнісінький маніяк, коли чогось захоче — ні перед чим не зупиниться. Усе одно вже сьогодні частка Іренки потрапить до колекції цього хтивого збоченця, який отримує задоволення, катуючи чужі душі. От вам і чистилище, і пекло та передпокій раю — все в одному. Тьху ти, лишень щойно помітила: на письмовому столі скляна клітка. Приготувався, засранець. От чому наказав ще й Ірку сюди приволокти, простісінько до вольєра, щоб не паритися з переносом коштовного вантажу.

І чого він у мене вчепився, га?! То нісенітниці про батька плів, то тепер колекцією лякає. Звісно, мене саму до «Янгола» ніхто силою не тягнув. Не лише цікавість привела сюди. Мучило мене завжди, хто я така і чи є схожі на мене створіння. Ну, хотіла пересвідчитися, що вони існують. Так, я не вірила в бабусину передсмертну розповідь про моє походження від сірих янголів. Але… Але я пообіцяла бабусі, що, коли буду у великому місті, то постараюся знайти «своїх». А тут така нагода. І про Господаря «Янгола» всяке розповідали, що він «чужий для усіх, і для темних, і для сірих, а про світлих годі й мовити, ну й не смертний звичайний, зрозуміло…» Довго я придивлялася до Вікторовича. Тільки чомусь не бачила у ньому нічого: ані янгольського, ані демонічного. Як я так прорахувалася? Якби знаття, що до чого, то так по-дурному точно не спіймалася б і не витирала б зараз кров із губи, розмірковуючи, як далі бути.

От халепа, це ж треба дійти висновку, що ліпше бути офіціанткою, аніж отаким-от… янголом чокнутим. Але ж офіціанткою, а не покійницею!

Валерій Едуардович урешті втрачає терпець.

— Аделаїдо, ну?

Я можу лишень міцно заплющитися, аби не стикатися з ним поглядом. Невже це єдине, на що я зараз здатна? Дідько з ним. І я не відводжу погляд від його очей. Думки ледь туманяться, сумніви відступають. Легке й елегантне розв’язання проблеми. Навіювання — наше все.

— Аделаїдо, люба! Зараз ти підійдеш до Ірини і розпочнеш ритуал. Зрозуміла?

— Так, я зрозуміла. — Кажу механічно. Голос спокійний і байдужий.

Ритуал. Не вбивство, не зрада, не грабунок. Ритуал. Таке вишукане слово!

— Повтори! — Щось у моєму тоні викликає недовіру?

— Я повинна підійти до Ірини… — Губи ворушаться самі собою. У кожному слові присмак власної крові.

Роблю перший крок до тремтячої жертви. Іду до Ірини.

Ірини чи Ірени? Щось тут не те: «Іра — то для „своїх“», — відлунює в скронях. Я для тебе, дівчинко, точно «не своя». А для кого тоді своя? Хто я? Це питання виводить мене з трансу.

Спотикаюся об килимове покриття. Про таке кажуть «перечепитися на рівному місці».

— Адо, Адко. — Мені доводилося чути благання, але не такі. — Ти ж не потвора. Ти хороша!

Ада хороша? Ада? Цікаво, сірого янгола можуть звати Адою? Чи «Аделаїда» пасує більше? Яка тут, під три чорти, Аделаїда?! Худе розпатлане дівча в розпанаханій кофтині. Ада-Адка-Адуся — та й по-всьому. Аделаїдою мене називала тільки бабуся і ще оцей збочений засранець. Ірині очі широко розплющені, я ще раз вдивляюся в них, бачачи там свій силует. І я згадую, як кілька годин тому вже отак дивилася в очі Ірини і бачила там себе. Господи! А це шанс! Один із мільйонів! І підказала мені рішення Ірка, навіть не здогадуючись про це.

— Дякую, Іро! — Це на одному подиху, але щиро.

Різко обертаюся. Нема чого стояти до ворога спиною.

У його очах — здивування і навіть захоплення. Певно, не через мій супротив.