Читати книгу - "Мертві квіти"

друг, принаймнi я так вважав. Але всi вони родичi i друзi, коли їм щось треба. Мiй говорить, зав'яз у такiй справi, що як покинути, то можуть i не пожаліти. Зараз я не знаю, що робити. Завтра, якщо ще не пiзно, я вiдмовлюся вiд цього, — вiн криво посмiхнувся, — багатства… Навiть не знаю, на чию користь. Дай Боже, щоб на цьому усе скiнчилося.

— I що тодi? — швидко запитала вона.

— Нiчого.

— Поїдеш назад до Вiнницi…

— Мене там нiхто не чекає. I жити я там не маю де. I роботи вже немає. Та зараз нiчого так далеко заглядати. Вберегтися б вiд гiршого.

— А ваша завiдуюча, до речi, з прокурором давно «крутить», — нi з того нi з сього сказала Олена.

— Звiдки ти знаєш?

— У нас люблять про таке побалакати, кiстки помити, — пояснила вона. — Усi говорять, що вони зустрiчаються. В нашiй конторi такi мимри сидять, що їх тiльки подiбне й цiкавить.

— Усе можливо, — пробурмотiв Стас. — Може вони й правi, отi мимри твої. I тодi… Задницею чую, зацiкавлений вiн по вуха. Спочатку так пiд'їхав, напевно, дуже припекло з якоїсь причини мати саме цей будинок. А потiм… подумав, чому б не зекономити шiстдесят штук? Невже вiн може бути причетний до убивства? У головi не вкладається. А я все дивуюся, який збiг обставин. Це ж якраз шефиня менi чергування скинула, щоб я приймав Мурашевичку i вляпався. А викликати стару з дому пiд якимось приводом… хiба важко? Дiано, Дiано…

— Тодi i я, виходить, навмисно потягла тебе до поїзда, щоб пiдставити… — Олена промовила це важко, але рiшуче.

— Виходить… — Стас сперся лiктями на колiна, ховаючи обличчя в долонях.

Вона пiдiйшла, опустилася навколiшки, відвела його руки від обличчя, потiм подивилася в очi й промовила:

— Я не робила цього.

— Менi хотiлося б, щоб так було.

Вiн притулив її голову до себе i притисся щокою до волосся.

— Що менi робити? — запитала вона. — Я не хочу туди їхати. Просто боюся.

— У тебе тут справи, — вiдповiв Стас. — Здавай сесiю. Далi буде видно. А я повертаюся. Завтра мушу закрити цю проблему. Знаєш, яка головна якiсть хiрурга? Умiння вчасно зупинитися. Щоб не наробити непоправного. Ось так.

Вiн обережно вiдсторонив її, збираючись пiдвестися.

— Ти їдеш уже? Вiдпочинь хоч до ранку. Нiч…

— Завтра на дванадцяту зустрiч i пiдписання паперiв. До того ж, у мене пiдписка про невиїзд. Вiдпустив… з дружнiх почуттiв до шефинi, неофiцiйно. До того ж… з тобою в однiй кiмнатi однаково не засну.

Вона глянула i не вiдповiла нiчого, лише знову притулилася.

— Ти впевнений, що на цьому усе скiнчиться?

— А кому потрiбна стара самотня маразматичка, навiть якщо вона голова спiлки ветеранiв? — знизав плечима Стас. — У нас у країнi потрiбним буває лише одне — грошi. Бабло. Все.

Оленка якийсь час думала, потiм пiдвелася, перейшла у протилежний кут кімнати i сiла на лiжко.

— Ну що ти… — вiн одразу ж опинився поруч. — Не треба так, я ж про iнше. Нас це не стосується.

— Ти так сказав… — дiвчина похитала головою. — А момент важкий — сприйнялося iнакше.

Вiн обiйняв її. Думки плуталися. З'явилося вiдчуття, що зараз добровiльно бере на себе ще одну проблему — жiнку, самотню не лише у кiмнатi гуртожитку, у значно ширшому просторi. Зайва проблема у важкий перiод. Та хто ж вiд такого вiдмовиться?

…Він розплющив очi, коли за вiкном щойно починало сiрiти. Оленка лежала тихо, притулившись до його руки. Якнайобережнiше Стас спробував звiльнити руку.

— Я не сплю, — промовила вона.

Нiчого не сказавши, вiн швидко почав вдягатися.

— Знаєш, скiльки ти спав? Двадцять п'ять хвилин.

— I то забагато. Зараз особливо не слiд розкидатися часом, — вiн глянув на годинник. — Пообiцяй менi, що триматимеш телефон бiля себе.

— Добре, — вiдповiла вона. — Ти… щось замислив? Що? Що ти збираєшся робити?

— Завари менi кави. В тебе є? — попросив Стас, нарештi втрапивши рукою у сорочку і хлюпнувши на обличчя мiнералки просто з пляшки.

А за десять хвилин «дев'яносто дев'ята», набираючи швидкiсть, погнала на схiд. Її водiй втиснув у пiдлогу педаль акселератора з явним бажанням не вiдпускати її до самого дому. Вiн знав напевно, що до дванадцятої має зробити ще одну справу, щоправда, не уявляв як.

ХXII

Будинок похмуро мовчав, приймаючи того, з ким невдовзi мав розпрощатися назавжди. Стас швидко перевдягся i набрав номер.

— Так… Ти вже вдома?

— Навряд чи це варто так називати, — невесело посмiхнувся вiн. — Принаймнi, доїхав. Усе гаразд.

— Я… Пробач, я таки дзвонила дядьковi.

— Навiщо? — не витримав Стас. — Що вiн зможе? Для чого воно йому?

— Вiн приїде, — промовила Олена. — Я боюся за тебе. I… самiй також страшно.

— Гаразд, — перервав Стас. — Про це потiм. Набери мене зараз. За двi хвилини.

Знявши колодку, вiн пiднявся на горище, обдивився, а потiм спустився до середини сходiв i сiв, точнiсiнько так, як учора. Лице пашiло у передчуттi можливої розгадки. Що не кажи — розумна людина отець Назарiй. Той, хто ходить, не залишаючи слiдiв, — не завжди нечиста сила. Справдi, не завжди. Нечиста сила в нас самих. Це вже точно. Серце стукало, вiдраховуючи секунди до того моменту, коли вдасться хапнути її за хвоста.

Є!!! Воно.

Вiн слухав Оленчинi дзвiнки, тримаючи у руцi телефон. Треба вiдповiсти, нехай не переживає.

Заховавши трубку до кишенi, туристичною сокирою Стас почав навмання розгрiбати шлак на горищi, наштовхуючись незмiнно на застиглий розчин i дошки перекриття. Здiйнялася чорна пилюка, а вiн рив у рiзних мiсцях i напрямках, поки не натрапив на якусь щiлину. Гострий кутик сокири вишпортав тонкий дрiт в оболонцi. Обережно посмикуючи за нього, щоб не порвати, розгрiбаючи шлак за ходом знайденої проводки, Стас просувався у напрямку кута горища, за димохiд, коли дрiт пiшов у глибину. А далi з'явився полiетилен, грубий пакет. Ось куди ти ховаєшся, друже…

Розтявши його, Стас вiдчув на дотик пластмасову поверхню. Розгрiбши чорний шлак, похитуючи з боку в бiк, вiн звiльнив коробку завбiльшки зо три цеглини.

— Мудрецi, вашу мать…

Вiн повернувся до центру горища i почав тягти дрiт у протилежному напрямку. Обережно пiдкопував, розумiючи тепер, що на тiм кiнцi також знайдеться коробка, щоправда, значно бiльша. Не пошкодити б її! Друга коробка, запакована у полiетилен, знайшлася за кiлька хвилин. Вона була i справдi значно бiльша, зате плеската. Його охопила навiть не радiсть, а щось близьке до ейфорiї. У шлакове перекриття був закопаний домашнiй кiнотеатр! Зрозумiло, без телевiзора. Чого-чого, а його тут не знайдеш. Зате звукова установка була у повнiй комплектацiї.

За годину кропiткої працi вiн