Читати книгу - "Кіт і миша"

з дому йшли», «І лань якщо ти приручив», «Дрімає пісня всюди, всюди», «Синє світло припливає».

Про Мальке ні слова.

Аж у вівторок до класу зайшов учитель вищої категорії Клозе із сірою течкою в руках і став біля вчителя Ердманна, який розгублено потирав долоні. Клозе відсилав свій прохолодний м'ятний подих кудись далеко понад наші голови: трапилося нечуване, і то в доленосний момент, коли всі ми зобов'язані допомагати одне одному. Недостойний, — Клозе не називав прізвища, — уже виключений зі школи. Але керівництво гімназії утрималося від того, щоб повідомляти вищі інстанції про те, що трапилося. Усім учням дали зрозуміти, що про цей прикрий випадок потрібно мовчати, аби не ставити під удар репутацію цілої школи. Таке бажання висловив колишній випускник, капітан-лейтенант військово-морських сил, командир підводного човна, орденоносець і так далі…

Але під час війни нікого з гімназії остаточно не виганяли, тож Великого Мальке перевели до середньої школи Горста Весселя. А там про пригоду теж воліли не згадувати.

IX

Середня школа Горста Весселя називалася до війни реальним училищем кронпринца Вільгельма, і там так само сильно пахло пилюкою, як і в нашій школі. Приміщення цієї школи було збудоване у 1912 році і лише зовні виглядало трохи привітніше, ніж наша цегляна коробка, воно було розташоване у південній частині передмістя, біля Єшкентальського лісу, тому тепер, коли восени знову почалося навчання, наші з Мальке дороги до школи не перетиналися взагалі.

Але і під час літніх канікул ми з ним майже не бачилися, це було літо без Мальке, бо він записався до табору військової підготовки, де можна було здобути кваліфікацію радиста. Його попеченої на сонці шкіри тепер не видно було ні у Брьозені, ні у купальні Ґлетткау. І оскільки шукати його у Маріїнській церкві тепер теж було марно, то отець Ґузевскі на час літніх канікул позбувся одного з найстаранніших своїх служок. Служка Пілєнц сказав собі: жодної служби Божої без Мальке.

Ми, залишившись без Мальке, час від часу ліниво запливали на баржу, але вже без особливого завзяття. Готтен Зоннтаґ зробив марну спробу знайти доступ до колишньої радіорубки. Чутки про обладнану всім необхідним потаємну каюту на колишньому тралі ходили і серед восьмикласників. Один із них з посадженими близько одне від одного очима, ця дрібнота поштиво називала його Штьортебекером, пірнав найактивніше. Кузен Тулли Покріфке, досить худенький пацанчик, побував на баржі раз чи два, але ніколи не пірнав. Чи то подумки, чи то насправді я спробував почати з ним розмову про Туллу, мені на ній залежало. Вона приваблювала не лише мене, але і його, свого родича, хоча і не можу сказати, чим саме, — поношеним старим купальником, незнищенним запахом столярного клею.

— Гівно тебе це обходить! — сказав мені кузен, чи міг би сказати.

Тулли бракувало на баржі, вона залишалася на пляжі, хоча і не зустрічалася більше із Готтеном Зоннтаґом. Я двічі був із нею в кіно, але це нічого не означало: в кіно вона ходила з ким завгодно. Схоже, вона закохалася у цього Штьортебекера, причому закохалася без взаємності, бо він був закоханий у нашу баржу і невтомно шукав дорогу до кабіни Мальке. Наприкінці канікул про його нібито успішні запливи ходили численні чутки. Але доказів не було: він не виніс на поверхню ані зіпсованої платівки, ані зогнилої снігової сови. Але чутки продовжували кружляти, і коли через два з половиною роки було викрито напівмістичну юнацьку банду, керівником якої вважали Штьортебекера, то під час процесу неодноразово згадувалася наша баржа і схованка на ній. Але тоді я вже служив і отримував лише поодинокі повідомлення про це від отця Ґузевскі, який увесь час, поки ще працювала пошта, писав мені дружні листи і турбувався про спасіння моєї душі. І в одному з останніх листів, датованому січнем сорок п'ятого, коли російські війська вже прорвалися до Ельбінґа, було щось про напад юнацької банди на церкву Серця Христового, якою і далі опікувався отець Вінке. Штьортебекер у листі виступав під справжнім прізвищем, здається, там згадувалося ще про якусь трирічну дитину, яку банда тримала в себе і опікувалася нею як талісманом. Часом я не певен, чи писав Ґузевскі у своєму останньому, а може і передостанньому, листі, — я загубив пачку з листами разом зі щоденником і речовим мішком десь під Коттбусом, — чи писав він про нашу баржу, яка перед початком канікул літа сорок другого року досягнула апогею своєї історії, але потім відразу ж втратила увесь свій блиск, бо це літо і сьогодні має для мене прісний смак, Мальке не було з нами, а що за літо без Мальке!

Не те, щоб ми впали в розпач без нього. Особливо я був радий, що позбувся його і не мушу тепер ходити за ним слідом, але тоді не дуже зрозуміло, чому відразу ж після початку навчального року я попросився до отця Ґузевскі знову виконувати обов'язки церковного служки. Отець радісно усміхнувся всіма своїми тисячами зморщок за скельцями окулярів, але відразу ж посерйознішав, коли я, чистячи щіткою його сутану, ненароком запитав про Мальке. Він відповів спокійно, притримуючи окуляри долонею:

— Звичайно, він і надалі є одним із найбільш ревних наших парафіян, не пропускає жодної недільної служби, хоча останнім часом провів чотири тижні у так званому таборі військової підготовки, але я не хотів би думати, Пілєнц, що ви тільки заради Мальке хочете прислужувати біля вівтаря. Прошу вас не приховувати від мене правди.

Два тижні перед тим ми отримали звістку, що мій брат Клаус загинув у чині унтер-офіцера десь на Кубані. Я сказав, що причиною мого рішення знову стати церковним служкою є його смерть. Здається, отець Ґузевскі повірив мені чи принаймні зробив над собою зусилля повірити у мою відновлену побожність.

Я дуже слабо пам'ятаю окремі риси обличчя Готтена Зоннтаґа чи, скажімо, Вінтера, але волосся Ґузевскі було дуже густим, кучерявим, цупким і чорним, тільки окремі сиві пасма опускалися разом із лупою на плечі в сутані. Старанно виголена тонзура мала синюватий колір. А його запах складався із березової туалетної води і мила «Пальмолів». Зрідка він курив східні цигарки, які вставляв у складно оздоблений бурштиновий мундштук. Його вважали просунутим, і він навіть грав у настільний теніс у захристі зі служками або навіть дітьми після першого причастя. Усі стихарі і рясу він доручав пані Толкміт, щоб вона добряче їх накрохмалила, а коли старенька нездужала, то відповідальну місію брав на себе хтось зі спритніших служок, часто це був я.