Читати книгу - "Сон кельта"

пролітала над їхніми головами. Роджер звернув увагу на те, що чернець ішов через ліс легко й невимушено, не спотикаючись, так ніби мав великий досвід у цих переходах крізь високу траву й густі чагарі. Падре Юто розповідав йому про те, що відбувалося у Вальї. Як її населення, що дуже зменшилося, не змогло ані віддати останню квоту харчів, каучуку та дерева, ані надати стільки робочих рук, скільки вимагала влада, й тоді до села увійшли тридцять солдатів Поліційної сили під командуванням лейтенанта Танвіля, з гарнізону Кокільатвіля. Побачивши, як вони наближаються, усі жителі села втекли в ліс. Але тлумачі знайшли їх і переконали в тому, що вони можуть повернутися. Мовляв, нічого з ними не станеться, лейтенант Танвіль лише розповість їм про нові розпорядження й укладе нову угоду із селом. Вождь наказав їм повернутися. Щойно вони з’явилися, як солдати накинулися на них. Чоловіків і жінок прив’язали до дерев і відшмагали. Одна вагітна жінка, яка відійшла помочитися, дістала кулю від солдата, який подумав, що вона втікає. Інших десятьох жінок відвели в maison d’otages Кокільатвіля як заручниць. Лейтенант Танвіль надав тиждень часу чоловікам Вальї, щоб вони виконали накладену на них квоту, пригрозивши, що інакше всі десятеро жінок будуть розстріляні, а село спалене.

Коли через кілька днів після цієї події падре Юто прийшов до Вальї, він побачив жахливу картину. Щоб виконати накладені на них квоти, родини села продали своїх дітей, хлопчиків і дівчаток, а двоє з чоловіків своїх дружин мандрівним торговцям, які купували рабів нишком від влади. Чернець вважав, що проданих у рабство дітей і жінок було щонайменше вісім, але, можливо, й більше. Тубільці були охоплені жахом. Вони віддали виторгувані гроші за каучук та харчі, щоб покрити свій борг, але не були певні, що тих грошей вистачить.

— Ви можете повірити, що таке може діятися на цьому світі, пане консул?

— Так, отче, можу. Тепер я вірю в усе погане та жахливе, що мені розповідають. Якщо я чогось і навчився в Конго, то це того, що немає лютішого й кривавішого звіра, аніж людина.

«Я не побачив, щоб хтось плакав у Вальї», — думатиме згодом Роджер Кейсмент. Також він не почув, аби хтось нарікав. Здавалося, село населене автоматами або привидами, які блукали між тридцятьма хатинами, що були зроблені з дерев’яних паличок і мали гостроверхі дахи з листя пальми, то в один бік, то в протилежний, нічого перед собою не бачачи, не знаючи, куди їм іти, забувши, хто вони такі, де перебувають, так ніби якесь прокляття впало на село, перетворивши його жителів на привидів. Але плечі й сідниці в тих привидів були вкриті свіжими рубцями, деякі з них досі кровоточили.

З допомогою отця Юто, який вільно розмовляв мовою племені, Роджер виконав свою роботу. Він опитав кожного селянина й кожну селянку, слухаючи, як вони повторюють те саме, що він уже чув і ще почує багато разів. Тут, у Вальї, він також здивувався, що ніхто з цих бідолашних створінь не поскаржився на головне: за яким правом прийшли сюди чужинці, що захопили їхню землю, визискують їх і знущаються з них? Вони думали тільки про найближче, найбезпосередніше — про квоти. Вони були надмірними, не існувало такої людської сили, яка могла б зібрати стільки каучуку, здати стільки харчів і надати стільки робочих рук. Вони не скаржилися також на те, що їх шмагають і беруть у заручники. Вони просили тільки, щоб їм трохи знизили квоти, щоб вони мали змогу виконувати їх і домогтися, щоби влада була задоволена жителями села Валья.

У ту ніч Роджер заночував у селі. Наступного ранку він забрав свої зошити, заповнені примітками та свідченнями, й попрощався з отцем Юто. Він вирішив змінити свій наперед установлений маршрут. Роджер повернувся на озеро Мантумба, сів на «Генрі Ріда» і вирушив до Кокільатвіля. То було велике селище з покрученими не мощеними вулицями й будинками, розкиданими між пальмовими гаями та невеличкими ділянками обробленої землі. Щойно зійшовши з корабля, він пішов до гарнізону Поліційної сили, досить примітивні будівлі якого були обгороджені частоколом із жовтих стовпів.

Лейтенант Танвіль був у відрядженні, куди покликали його службові обов’язки. Але Роджера прийняв капітан Марсель Жюньє, командир гарнізону й офіцер, відповідальний за всі пости та місця перебування Поліційної сили в регіоні. Це був високий, стрункий і мускулистий чоловік із засмаглою на сонці шкірою й уже сивим, недбало підстриженим волоссям. На шиї в нього висів образок Святої Діви, а нижче ліктя виднілося татуювання якогось звіряти. Він повів його до простого сільського кабінету, де на стінах було закріплено кілька прапорців і висіла фотографія Леопольда Другого в парадному однострої. Він запропонував йому філіжанку кави. Запросив сісти навпроти свого маленького робочого столу, де лежали зошити, лінійки, мапи й олівці, в дуже легенькому малому кріслі, яке загрожувало розвалитися від кожного руху Роджера Кейсмента. У дитинстві капітан жив в Англії, де його батько володів торговельним закладом, і добре розмовляв англійською мовою. Він був кадровим офіцером, який добровільно зголосився поїхати в Конго п’ять років тому, «щоб послужити батьківщині, пане консул». Він промовив ці слова з ядучою іронією.

Його мали підвищити у званні, й він збирався повернутися в метрополію. Він вислухав Роджера, не урвавши його жодного разу, з дуже серйозним виглядом, і, здавалося, був глибоко стурбований тим, що почув. Вираз його обличчя, поважний і непроникний, жодного разу не змінився, незалежно від того, які подробиці викладав йому Роджер. Роджер був точний і намагався не проминути жодної деталі. Він виклав і те, про що йому розповідали, й усе те, що бачив на власні очі: змережані кривавими рубцями спини й сідниці, розповіді тих, кому довелося продати своїх дітей, щоб заплатити квоти, які вони неспроможні були зібрати. Він повідомив, що уряд Його Величності буде поінформований про ці жахіття, але крім того, він вважає за свій обов’язок висловити ім’ям уряду, який він репрезентує, свій власний протест проти діянь Поліційної сили, що несе відповідальність за ті страхітливі знущання, які її солдати влаштували, зокрема у Вальї. Він бачив на власні очі, як те село перетворилося на маленьке пекло. Коли він замовк, обличчя капітана Жюньє залишалося незворушним. Мовчанка тривала довго, але він терпляче чекав. Нарешті, зробивши легкий рух головою, капітан лагідно йому відповів:

— Як вам, певно, відомо, пане консул, ми, тобто Поліційна сила, не диктуємо закони. Ми лише стежимо за тим, щоб вони виконувалися.

Його погляд був ясним і безневинним, без жодної ознаки