Читати книгу - "Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

class="p1">— Ні, ти лізь. Ти легший — у тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.

Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:

— Ну, давай спробуємо.

Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:

— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзину тільки держись.

— Добре, добре,— сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже коліном на плече став, уперся руками об голову… Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…

— Яво! — кричу.— Швидше дивись, я падаю.

І… щось затріщало, зашуміло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.

Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах пісок, очі запорошені.

Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:

— Яво, де ти? Ти живий?

— Жи…— апчхи!..— вий.— І з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.

— Ну, що,— питаю,— бачив?

— Дулю,— каже,— я бачив. Саме волоття перед носом.

Ява зітхнув.

Я подивився в небо.

«Чудасія,— подумав я.— Космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі — й нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Та ще й у такий вирішальний момент! Кіно!»

— Яво! — підхопивсь я.— Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще ніхто в світі не заблудив у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам’ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.

Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.

— Хтозна, може й правда. Ходімо.

І ми поплентались назад.

Ох, як важко було йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах?

А тут я ще спіткнувся і ногу підвернув, аж скрикнув, так заболіло.

Сів я на землю і скрививсь, як середа на п’ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.

— Що? Що? — схилився наді мною Ява.

— Кинь мене! Іди, пробивайся сам,— сказав я хрипло і безнадійно.

— Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечі.— Зараз мине.

Він допоміг мені підвестися. Я сперся йому на руку, і ми помалу пішли.

Через кілька кроків біль вгамувався, і я зашкандибав досить бадьоро. А згодом і зовсім забув про ногу.

Важко сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:

— Яво,— кажу,— я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.

Ми лягли на землю.

Довго лежали.

Було тихо. Лише кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навіть коників-стрибунців не було чути.

— А що, як ми зовсім не виберемося звідси? — тихо сказав я.— І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.

— Було б пообідати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем і повмирати,— сказав Ява.

На згадку про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав.

— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м’ясом,— сумно промовив Ява.

— А в нас суп з галушками і смажена курка,— сказав я, ледве стримуючи сльози.

Ні, далі терпіти я не міг.

— Яво,— кажу,— давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.

Але Ява був стійкіший за мене.

— Ти що,— каже,— щоб сміялися? Здорові гицелі серед білого дня у колгоспній кукурудзі «рятуйте» кричать.

— Нехай,— кажу,— аби було кому сміятися.

— Ні,— каже Ява,— якщо вже так, давай краще співати.

— Нехай,— кажу,— хоч співати.

І ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пісня космонавтів:

На пыльных тропинках далеких планет…—

жалібно-жалібно виводив Ява.

…Останутся наши следы,—

ще жалібніше підтягував я.

Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.

Добре пішла у нас також пісня «Раскинулось море широко». Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.

Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.

— Недарма я відчував, що сьогодні щось буде! — зітхнув Ява.

Я знічев’я засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж підскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з’їсти! Та ще й м’ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.

— Яво,— хриплю,— дивись!

Ява глянув і зітхнув:

— Одна?

— Одна.

Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-ой-ой!

Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла більша, друга — менша. А ще кусати — тільки покришиш.

Я зітхнув і простяг Яві більшу.

— Чого це? Давай мені ту.

— Ні,— кажу,— бери. Ти дужче їсти хочеш.

— Чому?

— Бо я,— кажу,— добре снідав. Яєшню їв, і ковбасу, і молоко пив.

— А я! Я картоплі цілу тарілку, і м’яса, і салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.

— Ні. Я ще пиріг з яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.

— А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і ще й сиру, і…

— А я ще млинців, і грушок гниличок, і…

Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок, і таким чином «порції» зрівнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилося. Їсти захотілося ще дужче. І їсти й пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про