Читати книгу - "Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати, наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє.

І раптом ми почули… пісню.

Три діди, три діди полюбили бабу,

А четвертий, манюсінький, причепився ззаду.—

виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.

Нас аж угору підкинуло, мов на пружинах. Люди!

— Гей! Гей! — скрикнули ми і замовкли, прислухаючись. Нам здалося, що пісня, яка нібито наближалась, почала трохи віддалятися.

Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче,

Четвертого, маленького, за чуприну смиче…

І тоді ми, забувши про все на світі, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пісню і одчайдушно закричали:

— Люди! Пождіть! Людоньки! Сюди!..

І здається, я навіть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую.

Пісня припинилася.

— Людоньки-и-и-и! Підожді-і-іть! — проверещали ми й замовкли, чекаючи відповіді.

І десь зовсім уже недалеко почулися голоси:

— Гу-ук-ає хтось…

— А, пішли!

— Нє!.. Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!

Ми так і присіли.

Лишенько, та це ж Бурмило! І Книш.

— Та пішли! — каже Книш.— То хтось балується.

— Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.

Ява глянув на мене і приклав палець до губів: «Цс!» Та було вже пізно.

— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохіть.

Кукурудза над нами розсунулася, і ми побачили червоні пики Книша й Бурмила.

— Го-го! Дак це ви?! Голубчички! — розплився у єхидно-радісній посмішці Книш і підморгнув Бурмилові.— Що я тобі сказав! І заблудилися? У кукурудзі? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!

Він аж удвоє згинався, тримаючись за живіт, так реготав. Бурмило ж сміявся не підряд, а через певні відрізки часу. Він був п’яніший за Книша. Сміх у нього булькотів десь глибоко всередині, а назовні виривався невеликими порціями, як пара з чайника, що тільки-тільки закипає:

— Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..

— Ех, ви… ш-шмаркачі! — нареготавшись, сказав Книш.— Ну, хапайтесь ондо за дядькові штани та міцно держіться, бо знову загубитесь.

І, обнявши Бурмила, він повернувся до нас спиною.

Розділ XII

«Не зви мене більше — Ява, зви мене — Кукурузо!»

Я іду в сільмаг. Мене мати послала. По олію! Це на другий ранок після тої трагедії в кукурудзі.

У сільмазі і біля сільмагу повно людей — сьогодні неділя. Хто щось купує, хто пиво п’є, хто просто балакає, насіння лускаючи. Сільмаг у нас проти клубу — тут завжди збіговисько, а в неділю й поготів.

Помітивши мене, люди враз починають усміхатися, перешіптуватися, переморгуватися.

А дід Салимон каже:

— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?

— Та його ж не було в селі,— підкидає Гриць Чучеренко.

— А де ж? — «дивується» дід Салимон.

— Таж у кукурудзі блукав… тиждень чи два.

— Гга-га-га! — реготом вибухнув сільмаг.

Тут і продавець дядько Кузьма не витримав, собі встряв:

— Ми недавно компаси одержали… Не треба?

— Га-га-га!

— Го-го-го!

— Ги-ги-ги!

— От хлопці!

— От артисти!

— І кіно не треба!

— Ге-ге-ге!

— Гу-гу-гу!

Взяв я олію і прожогом на вулицю. А за мною слідом регіт котиться. Хто не зустрінеться, слово кине:

— Привіт кукурузнику!

— Здоров, козаче!

— Наше вам від королеви полів!

Може, хто й просто так вітається, а мені здається, що глузливо, насмішкувато. І, може, хто десь сміється зовсім з іншого приводу, а я все на себе приймаю.

Біля клубу здоровеннецька реклама кінофільму «Тарас Шевченко» (сьогодні йтиме). Намальовано, як проганяють крізь стрій солдата.

І враз здається мені, що оживають тини обабіч, висмикуються лозини з них, шпіцрутенами свистять у повітрі. І горщики, макітри на тинах — уже не горщики й макітри, а солдатські голови в безкозирках… Як той солдат, біжу я крізь стрій — вулицею…

Вскочили ми в халепу. Це кілька днів сміятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такі!

Заніс я олію, пішов до Яви одвести душу. Зустрів його у садку — він до мене якраз намірявся.

— Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав він.— Я до тебе.

— Здоров, а я до тебе!

— Попрощатися прийшов,— одвів убік очі Ява.

— Що, посилають кудись? — здивувавсь я.

— Та-а! — махнув рукою Ява.— Зовсім з дому тікаю.

— Куди?!

— На який-небудь безлюдний, необітаємий острів.

— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти візьмеш той острів? Тепер таких островів і не буває.

— Буває. То ти не знаєш.

— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першій станції зловлять.

— А я й не піду на станцію. Нащо мені станція?

— А що?

— У плавні подамся. Скільки там островів, необітаємих…

— Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам’ятаєш, як Гунька пропав?

Жив у нашому селі колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду і племені. Ніхто не знає, як він до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старі баби його святим вважали. Тихий був, нікого не зачіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги-ги… ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповітриться — два дні нема. Потім вертається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навіть узимку в плавні ходив по льоду. У великий мороз піде, розкладе на острові величезне багаття: люди вже думають — плавні горять. Приходить: «Ху,— каже,— натопив. Тепер у селі тепло буде». Два роки тому пішов Гунька у плавні, і чи то він дійсно загинув, втонув десь у болоті, чи просто подався з села — так ніхто й не знає. Більше його не бачили.

— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.

— Не пропаду,— впевнено сказав Ява і витяг з-під сорочки книжку.— От жив же чоловік на безлюдному острові — і нічого. Не пропав.

— Що за книжка? — питаю.

— «Пригоди Робінзона Крузо». Читав?

— Не пам’ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?

— Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже інтересна книжка.

— Книжка книжкою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.

— Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я тільки хочу, щоб ти мені трошки допоміг.

Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її — свинство.

— І надовго ти збираєшся на той острів?

— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів,— зітхнувши, сказав Ява.

— Ого-го! — аж рота роззявив я.— Це ж скільки тобі буде? Сорок з гаком. Це ми вже всі школу покінчаємо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я — льотчиком, якщо вийде. А ти…

— Що ж поробиш,— знову зітхнув Ява.

— Слухай, а хто ж буде за Книшем і Бурмилом